Казка про звіра в лісі
– Яка ж ти хитра та лицемірна, – говорив чоловік до лисиці, а та лише опускала очі та м’яла лапою листя обабіч лісової стежки, своїм мовчанням визнаючи справедливість його слів. – Як не соромно тобі людям та звірам в очі дивитися? – не вгавав чоловік. – Сумирна така та тиха, а варто лише відвернутися – і ти якусь підлість влаштуєш, на все ладна, щоб свого досягнути. Хіба ж можна на тебе покластися в тяжку годину, хіба можна вірити тобі? Звір страшний лісом ходить, може, й зараз чатує на нас у гущавині. Нам усім треба купи триматися, бути впевненими в тих, хто поряд. А ти не така, лисице, твоє лицемірство погубить і нас, і тебе саму.
Похнюпила голову лисиця й пішла в темінь лісу, тремтячи всім тілом від страху зустріти страшного звіра, гігантського вовка, чиї сліди бачили тут вже багато разів і чиє завивання було чути чи не щоночі.
– Що ж ти за створіння таке? Тебе й запам’ятати тяжко, такий ти різний щоразу, – говорив чоловік до хамелеона, а той не знав, куди дітися від сорому, вже й свою комаху жувати перестав, лише закляк на гілці й слухав. – Зараз ти кольору листя, потім ти кольору кори, а ще пізніше – кольору каміння. Дволика ненадійна істота. Чи чув ти про вовка, що завівся в нашому лісі? Звісно, нащо тобі цим перейматися, завжди сховатися зможеш, завжди свою шкуру врятуєш.
Пішов чоловік, а хамелеон так і залишився на місці, міцно вчепившись пазурами за гілку, боячись навіть поглянути вниз, щоб десь там, поміж листя, не побачити слідів страшного звіра.
– Подивись лише на себе, на кого ти схожий! – говорив чоловік до зайця. – Стоїш, тремтиш, очі перелякано бігають. Хіба ж боїться хтось без причини, хіба ж тремтить, як листочок на вітрі, коли небезпеки нема? Значить, ти маєш що приховувати, тому й боїшся. Та чи ж не перейдеш ти на інший бік і чи не зрадиш своїх друзів одразу, як тільки недруг гримне на тебе? Ненадійний безхарактерний звір. Гігантський вовк полює на кожного з нас, от-от вийде з глибин лісу, щоб напасти, нам треба бути сильними й вірними один одному, а такі як ти й без того ускладнюють все, зв’язують нам руки.
Чоловік пішов, а заєць чкурнув чимдуж, не знаючи сам куди, головне, щоб бігти, головне, щоб швидше, головне, щоб не думати про страшного звіра та про свій страх, від якого йому, на жаль, не втекти ніколи.
– Який же ти бридкий і дволикий, – говорив чоловік до черв’яка, який спокійно собі повз стежкою, – нащо земля взагалі таких, як ти носить? От спробуй убити тебе, черв’яче, розрубаєш, а ти замість того, щоб дух випустити, двома черв’яками зробишся. І як тепер знати, хто ти – перший чи другий? Хіба ж можна так?
Чоловік ішов за черв’яком та все своє торочив, а той і далі ліниво повз, він зовсім не боявся страшного звіра, про якого зараз у лісі всі говорили, страх у нього викликали лише вовчі сліди, з яких, якщо потрапити всередину, потім було вкрай тяжко вибратися.
Чоловік і не помітив, як почало смеркатися надто багато часу витратив він на цих нікчемних істот. Він кинувся в найгустіші хащі, намагався якнайшвидше рухатися, хоча це й було нелегко колючі кущі боляче дряпали йому руки, сухе гілля чіпалося за черевики, – та все ж чоловік дуже старався відійти якомога далі від стежки, втекти від місячного сяйва, що заливало її. Не знати скільки часу чоловік так блукав, аж врешті, він безсило впав на землю та прихилився обличчям до холодного вологого листя. Ось зараз трохи відпочине й піде далі. Цієї миті тоненький промінчик місячного світла, прокравшись крізь густі крони дерев, упав на його спину. Раптом чоловіка пронизав сильний біль у всьому тілі, він зірвався на рівні ноги та, зриваючи із себе одіж, кинувся бігти лісом, уже не розбираючи, де стежка, а де гущавина. Його нігті перетворювалися на великі гострі пазурі, руки розпухали, тіло покривалося шерстю, і перше надривне й гучне вовче виття вирвалося вже не з людського рота, а з пащі песиголовця, страшного гігантського вовка. Почувши його, заціпеніли від страху всі лісові жителі, поквапилися вони сховатися де-небудь під листям, під кущами чи за деревами, в норах та тріщинах, під землею та під водою. Вони сиділи у своїх сховках і згадували слова чоловіка так, думали звірі, ми підступні, ми не тримаємося гурту, чоловік казав нам правду…
