Чудо-яблуня

Знайомтесь, це — два братики, Саша та Михайлик. І хоча їх дуже важко відрізнити одне від одного, коли побудеш з ними хоч хвилину помітиш, що вони зовсім не схожі й дуже рідко узгоджують свої дії та рішення. Якщо Саша каже, що треба робити так, то Михайлик обов’язково подумає і зробить навпаки. Проте, тижні які залишилися до канікул, рахували удвох. Вони твердо пам’ятали наказ тата – канікули провести з користю, не сидіти без діла. Він зараз далеко від родини, мама весь час на роботі, тому і відправили хлопчиків до бабусі в невелике мальовниче містечко — Кролевець.

Будиночок бабусі видно ще здалеку. Знаєте чому? Тому, що його прикрашають гордо визираючи з-за паркану високі мальви, або як їх всі називають «кручені паничі» — червоні, блідо-рожеві, білі, блідо-помаранчеві. Сусідські дівчата таємно зривають квіти воланчики й граються в «гості», «весілля» та інші дівчачі ігри. Хлопців не запрошують, бо ще сміятимуться та й ігри у них зовсім інші.

Наразі братики сидять на широкому дивані, на стіні позаду них старі фотографії, там навіть є фотографія бабусиного тата в військовій формі. Вони старанно продумують як можна з користю провести канікули, що бабусі потрібно допомагати, то це — однозначно, а потрібно, щоб ще було і цікаво, з пригодами. А де їх візьмеш, ці чудеса коли містечко маленьке і нічого цікавого, мабуть, тут немає.

З кухні смачно пахне пиріжками, які бабуся завжди пече з нагоди приїзду онуків. А чим зараз займаються діти? Саша роздивляється велику таткову книгу «Подорожуємо за моря та океани». Як багато в ній цікавого, скільки країн не схожих одна на одну і кожна має свої цікавинки. «Ось виросту, обов’язково буду мандрівником, щоб побачити всі чудеса світу», — мріяв Сашко.

«А я вже бачу, — сказав Михайлик, це велика Британія. Тут найулюбленіший спорт — футбол, а ще британці п’ють дуже багато чаю. Уявляєш — вранці, ввечері, в обідню пору». «Дарма, — сказав Саша, — компот з вишень набагато смачніший». «А в Німеччині дуже багато велосипедистів, — продовжував Михайлик, а це — Швеція, звідти до нас прилетів Карлсон, розпочалась дивовижна подорож Нільса Гольгерсона з дикими гусьми. Цікава подорож, там є чарівний гном, чарівна сопілка, а тут геть нічого чарівного». Саша взяв з тарелі, яка стояла біля вази з квітами одне яблучко і надкусив його. Мабуть, щось йому не сподобалося і яблучко опинилося на столі. Саме в цей час зайшла до кімнати бабуся з пиріжками. Хлопчики побачили, що пиріжки були різні — в одних з-поміж плетіння визирала макова начинка, а пиріжки-долоньки, з невеликими надрізами, начинку ховали. 

— А з чим ці пиріжки? — запитав Михайлик.

— З яблучною начинкою. Це ті яблучка, що на столі на тарелі, — відповіла бабуся. 

Побачивши недогризок вона сказала:

— Ну що, Сашо не дійшов до істини?

— Це, як? — запитав Сашко. 

— А ти подумай, — відповіла бабуся. 

Не довго думав Сашко сам, запросив на допомогу братика. Михайлик не довго думав і запропонував яблучко доїсти, може там щось сховане всередині? З’ївши яблучко, Сашко витрусив на долоню червоно-коричневі гладенькі зернятка, їх було рівно дванадцять. Крім них у середині яблука більше нічого не було. Може вони чарівні? Ні, прості. Можливо з ними потрібно щось зробити? Над цим питанням хлопчики вирішили подумати пізніше, бо не помітили вони, що вже звечоріло і зорі, мов горох вкрили небо. Малятам подобався цей час, бо ще змалку любили слухати бабусину лагідну мову, котра текла мов струмочок, коли розповідала вона казки на ніч, а після слів: «Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець», наспівувала колискову — то про котика, то про вовчика, баранчика круторогого. А ось кінець колискової діти майже ніколи й не чули, солодко засинаючи на великих м’яких подушках, де заховані «сонні» хмелеві мішечки. Бабуся тихенько зітхала, поправляла ковдру і шепотіла: «Гарний сон до віконечка, спимо до ранкового сонечка». Це, мабуть, і були чарівні слова, бо і сон завжди був глибокий, обов’язково з казковим сюжетом, або мандрівками у далекі краї. Чомусь вдома сни були не такі різнобарвні та цікаві. Ось і сьогодні на ніч бабуся розповідала казку про молодильні яблучка та жар-птицю. Очі вже злипалися, проте, і казку, і колискову малеча дослухала, а ось останніх слів, вже не чули. Тиха ніч вступила у свої права і подарувала малятам чарівний сон. Сон наче й однаковий, але снився він дітям по різному.

В кімнаті, де знаходились хлопчики стало світло, наче вдень і нізвідки з’явилася книга, не звичайна, а велика-велика. На оксамитовій обкладинці її — не золоте яблучко, а сторінки мов живі, самі гортаються. Бачить Саша як з’являються на цих сторінках великі міста, містечка різних країн. Але що цікаво, скрізь він бачив пам’ятники, не скульптури, а пам’ятники — яблуку. Ось на великій площі, на вимощеній камінням мостовій — велике золоте яблуко, на іншій сторінці — парк, лави оточують червоне яблуко на постаменті, ще сторінка — ведмідь з яблуком бірюзового кольору, ще  одне яблуко — фонтан, знову сторінка перегорнулася і, що це? Недогризок! Цікаво, промайнуло у Сашка в думках, в якій це країні поставили пам’ятник я бачив, це у нас, в Україні, місто Дніпро. Тато возив нас туди минулого року, там маленька дівчинка простягає яблучко солдату. А далі — чиста сторінка, ну зовсім як у кіно, проте напису «кінець» немає, а отже… далі має бути.

Бачить і Михайлик чарівну книгу, але малюнки на її сторінках інші. Сняться йому незвичайні речі — немовби, стоїть на горбочку яблуня, а на ній на самому вершечку — золоте яблучко і летить до тієї яблуньки жар-птиця. «Я знаю цю казку, — подумав Михайлик, — там ще Іван — царевич є. А сторінки перегорнулися, а тут — срібна тарілочка, по якій котиться золоте яблучко і на ній, як на екрані — моря, ліси, луки, все-все. Знов сторінки перегорнулися — а там, царівна-білолиця з яблучком у руці; на іншій сторінці — дівчинка у синьому сарафані біля яблуні з яблучками, далі сім гномів біля сплячої красуні. Тут яблуня, біля неї лежать два хлопчики — в обох чомусь відкриті роти. Але остання сторінка книги чиста, немає на ній нічого. А книга не закривається, неначе просить Михайлика заповнити чисту сторінку.

Знов засяяло яскраве світло і книга щезла. Прокинулись хлоп’ята в бабусиній хаті, Ясне сонечко світить у віконце — це чудовий ранок! Але сон ще чарівніший, він неначе продовжується, тому діти не встають, лежать, обмірковують бачене у сні, не говірки. Та й бабуся ще має свої клопоти — худобу погодувати, на городі похазяйнувати, поки не зовсім жарко, але й про хлопців вона не забула. Після своїх справ перевдягнулась в чисте і пішли вони широким шляхом на Кролевецьке чудо дивитись. Яке вже чудо є в Кролевці? 

Вже й нову школу проминули, дивляться хлопці звичайнісінький сад, яблуневий і де тут чудо? 

Тільки бабуся каже: «А спробуйте знайти, де сад починається, а де закінчується?».

Роздивляються хлопці, під дерева зазирають, проте, бабусину загадку відгадати не можуть. Вже і під дерева зазирали й рахували — все марно. Наче і дерева стоять — звичайні яблуні, а з іншого боку гілки так переплетені — донизу, у землю входять, а може навпаки із землі підіймаються, не зрозуміло малюкам. Бабуся й не квапить з відповіддю – дивіться, роздивляйтесь на все свій час. 

— Розкажи бабусю у чому справа, — просять хлопці. 

— А ви ввечері підіть до нашого сусіда, пасічника діда Олексія. Його недарма звуть — дід Всезнай, він багато чого знає. Не дарма в нас говорять — хто багато робить, той багато знає, я вже пам’ятаю що кращого ніж у нього, я ще не куштувала. День швидко минув. Хлопці не ледарювали — хто води наносив, хто на подвір’ї підмів. Ось вже й вечоріти стало. Малеча не довго збиралась та й дідусь через три хати жив. Він неначе чекав на них — сидів на призьбі й сірий кіт біля нього, обидва наче прислухаються до чогось. Розпитавши, навіщо гості завітали, неквапливо почав розповідь:

— Цій яблуні вже понад двісті років. Вона — одна, а стовбурів, прирослих до землі п’ятнадцять, переплітаються вони, не розбереш де перший, де останній, бо від похилених до землі гілок молода поросль іде. Люди називають її «Княжа», бо в тіні її гілок знаходиться плита людині, яка посадила колись яблуню.

— Дехто каже, що «крутитися» яблуня розпочала після відходу з життя князя Мещерського, тому і називають її по-різному, хто — «княжа», хто «кручена», а хто і «лазівка» назве, це за її здатність рости кущем. Ось так і росте — не дерево, ні кущ, старою не назвеш, бо немає старих стовбурів от і виходить — вічно молода, гнучка. А й справді, навесні вбирається вона, як молода у рожево-пінний наряд, щоправда, тільки одна половина її, інша відпочиває. Восени радує перехожих багатим врожаєм. На наступний рік все повторюється, бо родить вже інша половина яблуні. Звідти ще одна назва яблуня-сад, або яблуня-колонія.

Люблять яблуньку і мої бджілки-трудівниці. Летять, гудуть навесні до неї й ховаються в цій рожевій піні, а повертаючись, несуть додому солодкий нектар, бо раді бджоли цвіту, як люди літу. Ось прислухайтесь, чуєте? Це повертаючись додому «танцюють» мої трудівниці біля вуликів. 

Подякували хлопчики дідусю Всезнаю і повернулись додому. Прийшли та одразу за роботу, бо кожен вирішив свої враження від побаченого і почутого відобразити на папері. Наче й бачили, й чули однаково, а малюнки різні, одне тільки однакове — старого дерева немає, всі середнього віку й молоді паростки й про бджілок та діда Всезная не забули, і про кота сірого із жовтими очима. А ще «загорілися» хлопчики у себе такий сад завести. Проте, бабуся сказала:  

— Всьому свій час. Це вам не горіх у землю покласти — саджанець посадити. Так тільки скільки не брали саджанців від яблуні — не приживалися вони у чужій землі. Чи від матері-неньки не хочуть іти, чи землі краще рідної немає — хтозна. Дочекаємось до осені й зробимо добру справу — посадимо дві яблуньки — твою, Сашо і твою, Михайлику. Тепер хлоп’ята знали напевно, що робитимуть далі, а ви, здогадались? Кажуть старі люди: «Саджанець посадити — велика справа, а вирости його — ще більша», а ще кажуть: «Сади дерево змолоду, а на старість, як знахідка». А бабуся додає : «і про істину не забувайте».

— Про яку істину нагадала бабуся хлопчикам?
— Які країни побачив у сні Саша і де знаходяться такі Пам’ятники?
— Які казки про дива показала книга Михасику, назвіть їх. Якщо не знаєте, попросіть тата, або маму їх прочитати.
— Чи є у вашому місті, чи у селі щось цікаве, щось схоже на чудо?