Одного разу, в один із таких весняних днів, гномик Джем, радий сонцю, розчинив вікно свого будиночка, щоб його кімнатні квіти могли насолодитися теплом. Поки гномик прибирав, квіти почали скаржитися на холод. Фіалка з білою облямівкою на листочках, згорнувшись, пожалілася, що гномик виніс їх із теплого дому. Колючий кактус із червоною шапочкою теж нарікав на холод.

У цей час на дереві, під пожовклим листком, ховалася маленька сніжинка, що залишилася від зими. Почувши скарги квітів, вона вирішила поквапити свою маму, королеву Зиму, яка, здавалося, затрималася в лісі.

Сніжинка вирушила до своєї мами, яка сиділа в кріслі й вишивала блакитні квіти на білосніжному полотні. Сніжинка сіла на мамину квітку і попросила її дозволити весні вступити у свої права. Вона пояснила, що квіти Зими прекрасні, але найкраще вони виглядатимуть навесні, коли наповняться теплом і ароматом.

У королеви Зими на очах виступили сльози. Вона змахнула сльозинку й погодилася:
— Ну гаразд, так і бути, весна так весна, усьому свій час.

У ту мить сніжинка побачила, як зима тане, а крижані квіти мами пробуджуються й наповнюються весняним ароматом.

У лісі зашуміли струмки, озера й річки. Ліс наповнився новими звуками пробудженої природи. Кілька сонячних промінців упали на рожеву фіалку, і по її пелюстку скотилася гарна росинка, схожа на сльозинку.

Коли гномик Джем увечері заносив квіти до дому, він помітив, що в природі щось змінилося. Побачивши росинку на квітці, він зрозумів: це плакала Зима.

The post Весняне пробудження appeared first on Казка українською мовою.

Сонце світило яскраво, немов улітку, і тільки пожовкле листя нагадувало про осінь. Насвистуючи веселу пісеньку та несучи кошик із гостинцями для їжачка, Джем йшов лісом. Раптом трава зашелестіла. Спершу гномик подумав, що це вітер, але, озирнувшись, зрозумів, що ні. Він почув кроки. Джем зрадів, вирішивши, що це, можливо, прийшов його друг Іванко, і хотів вибігти йому назустріч. Та тут він помітив у траві величезні лапи.

Від страху гномик розгубився, але швидко опанував себе й сховався за деревом. Він хотів дочекатися, поки звір пройде повз, та цікавість узяла гору. Виглянувши з-за дерева, Джем побачив вовка, який ніс у зубах маленького зайчика. Цього разу страх відступив. Гномик згадав, що слабких кривдити не можна, і, набравшись хоробрості, вибіг назустріч хижакові.

Вовк від несподіванки зупинився.
— Відпусти зайчика, сірий вовче, інакше я тебе зачарую! — грізно промовив Джем, піднявши руки.

Вовк, не знаючи, що відповісти, випустив зайчика. Зайчик швидко втік і сховався за гномиком.

Вовк отямився:
— Ти маленький, а я великий! Ти мене не зможеш зачарувати! Я тебе зараз упіймаю!

Вовк хотів кинутися на гномика, але раптом загарчав, схопився за ніс і, здивовано дивлячись на Джема, перелякано промовив:
— Ти мене зачарував! — і втік у ліс.

З-за трави вийшов їжачок:
— Я вас скрізь шукаю! Незабаром зима, а мені треба запастися грибами.

— То це ти прогнав вовка? — запитав зайчик.

— Ну так, — відповів їжачок. — Іду я лісом, бачу: ти, гномику, стоїш, а перед тобою цей величезний вовк. Я одразу зрозумів, у чому справа! Швидко згорнувся в колючий клубок і покотився прямо на вовка! Отак я його й налякав!

Джем засміявся:
— А вовк подумав, що я його зачарував, і втік від нас!

Друзі весело розсміялися.

Потім вони разом пішли збирати гриби. Настав осінній вечір. На прощання гномик Джем простягнув їжачкові маленький кошик із гостинцями.

The post Чари гномика Джема appeared first on Казка українською мовою.

У густому тропічному лісі, високо на пальмі, жили дві сестрички-мавпенятка — Мампа і Пампа. Вони були близнючками. Відрізнити їх можна було лише за хвостиками: у Мампи він був шоколадно-коричневим, а у Пампи — з білою весняночкою на кінчику.

Дівчатка дуже любили пустувати. Поки мама працювала в Тропічній Школі, а бабуся Келла відпочивала, сестрички весь час шукали пригоди.

Одного сонячного ранку Пампа не всиділа на місці.

— Мампо! Мампо! — закричала вона, підстрибуючи. — Побігли на Золотий Пляж! Там точно чекає неймовірна пригода!

І вони миттю зіскочили з пальми та помчали крізь джунглі. Бабуся Келла тільки встигла зітхнути…

На теплому золотому піску, на камінчику, ніжився їхній друг — червоний краб Бенто.

— Бееентооо! — закричали близнючки разом. — Лови нас!

Вони з розгону стрибнули до нього. Бенто так злякався, що аж підскочив!

— Ой-ой-ой! Ви мене ледь не злякали до смерті! — вигукнув він.

Мампа і Пампа засміялися і міцно обійняли Бенто.

— Бенто, а давай гратися! — сказала Пампа. — Ходімо шукати Соню і влаштуємо великий пікнік!

— Соня, мабуть, знову десь солодко спить, — усміхнувся Бенто. — Сьогодні вранці я бачив, як вона заснула на великому пальмовому листку. А річка підхопила її і понесла вглиб лісу…

— Треба її знайти! — рішуче сказала Мампа.

— Побігли! — підхопила Пампа.

І троє друзів вирушили на пошуки лінивця Соні.

Вони йшли уздовж річки. У джунглях співали тисячі птахів. Попереду лежало старе повалене дерево — місток на інший берег.

— Бенто, йди першим, — попросили сестрички.

Сміливий краб швидко перебіг на той бік і замахав клешнями:

— Давайте! Тут не страшно!

Пампа побігла першою, але лапка послизнулася — плюх! — і вона опинилася у воді.

— Пааампа! — закричала Мампа.

Вона швидко схопила міцну ліану, розігналася і перелетіла через річку. Потім міцно вхопила сестричку за лапку і витягла на берег.

— Як ти мене налякала! — сказав Бенто.

— Дякую, Мампо… Ти мене врятувала, — тихо промовила Пампа.

— Будь обережнішою, — усміхнулася Мампа і міцно обійняла сестричку.

Друзі пішли далі.

Раптом з крони дерева вилетів яскравий птах-тукан Перу.

— Привіт, друзі! А куди це ви так поспішаєте? — запитав він.

— Ми шукаємо Соню! — Її віднесло течією, — відповіла Пампа.

— О, то я вам допоможу! — радісно сказав Перу. — Зараз полечу вгору і все роздивлюся!

Перу швидко знайшов Соню і показав дорогу до Тропіканської долини Манго.

Незабаром друзі вийшли до красивого водоспаду Ліра. Навколо цвіли яскраві орхідеї та золотисті лілії. А на м’якому листі солодко спала Соня.

— Соню! Прокидайся! — закричали всі разом.

Лінивець повільно відкрила очі.

— Де це я? — Як я тут опинилася? — здивовано запитала вона.

Друзі наперебій розповіли їй про всі пригоди. Соня слухала з широко розплющеними очима.

— У мене найкращі друзі на світі! — розчулилася вона.

Вже заходило сонце. Друзі поспішили додому.

Бабуся Келла стояла на порозі з ліхтариком з кокоса і дуже хвилювалася.

— Де ви були?! Я вже хотіла викликати Тропічний Патруль!

Мампа і Пампа розповіли про річку, водоспад і врятовану Соню. Бабуся спочатку насупилася, а потім міцно обійняла всіх.

— Ви справжні молодці, що допомогли подрузі! Але більше не лякайте мене так, добре?

— Добре! — хором відповіли всі.

Бабуся запросила друзів на смачну вечерю: солодкий смузі з бананів і манго та запечений батат з кукурудзою. Друзі ласували, сміялися і згадували пригоди.

Кінець

The post Пригоди Мампи і Пампи: Велика тропічна пригода appeared first on Казка українською мовою.

Він ріс чемним ведмедиком, який все доїдав і ніколи нічого не залишав у тарілці. Його не потрібно було прохати: «Ще ложечку, ще за маму, ще за тата». Михайлик, бувало, і сам нагадував: «А сьогодні я ще за тітку Жанну не їв. А за прадідуся Данила?».

Батьки ніяк не могли натішитися таким слухняним синуликом. Тато з самого ранку поспішав на рибалку, щоб наловити смачного лосося для улюбленого сина. Ну а матуся відшукувала у Інтернеті щоразу все новіші й екзотичніші рецепти страв, щоб задовольнити вишуканий смак дитинчати. Вони з гордістю розповідали сусідам, родичам та знайомим про свого Михайлика, бо ж то треба ще заслужити удачу, щоб народився такий син. Син, який любить добре й смачно поїсти.

Та проходив час. Ведмедик підростав як у висоту, так і в ширину, а життя у нього зовсім не змінювалося. Усі його думки, мрії та бажання були пов’язані з їжею. 

Мама запитує: «Сину, що ти хочеш?» А він відповідає: «Медочку б».  Як поїв медок, то хотів лососевої ікри, а як і нею посмакував, то його бажанням було з’їсти горішків. Усі інші лісові дитинчата виходили із своїх домівок, бавилися у різні ігри та навіть обдумували, ким вони стануть, як підростуть. Бо ж день за днем, літо за весною, не встигаєш помітити, коли вже й дорослішати потрібно й самому собі раду давати. Михайлик зовсім про це не думав. І не бажав ставати Михайлом.

Уже й мама з татом помітили, що щось не те відбувається. Час од часу підштурхували сина: «Може б ти погуляти сходив?», «Синочку, а чи не пішов би ти до лісової школи?», «Михайлику, а чим би ти хотів займатися?». На все це ведмедик, який вже підріс і діставав до маминого плеча, відказував: «Ну, не знаю…». Він не казав: «Ні», адже був чемним ведмедиком, але від того нічого не змінювалося.

Михайликові друзі, з якими він інколи, за наполегливими порадами батьків, все-таки проводив час, уже освоювали професії. От білочка Лілі працювала поштаркою – передавала новини та розносила листи по всьому лісу. Їжачок Шушик навчався на кравця, бо ж ким іще бути, якщо набір голок завжди з тобою? Зайчик Тимко з самого дитинства займався спортом, а тепер став багаторазовим чемпіоном з бігу на довгі дистанції, і лиш іноді з’являвся у рідному лісі. Бо у нього були постійні збори, тренування та змагання. Тільки Михайлик все рідше і рідше виходив з дому, смутнів на очах і, здавалося, втратив інтерес навіть до їжі.

Це помітила матуся і якось увечері, зайшовши до сина в кімнату, попрохала:

— Михайлику, сину, щось я себе недобре сьогодні почуваю, чи не міг би ти приготувати вечерю? Тато пішов до бабусі, а я от зовсім не справляюся. Грип, мабуть, розбирає. Пташиний. Лілі сьогодні забігала, розказувала, що почастішали випадки у нашому лісі. Уже все птаство на карантині. Піду, приляжу трохи.

Михайлик, як він того не хотів, але мамі відмовити не міг. Бо вона рідко коли його прохала, а тут ще й захворіла. Ніколи ведмедик сам не готував ні обіду, ні вечері. Хіба якийсь чай чи перекус, а тут довелося згадувати, як то робить мама. Адже вона заснула і турбувати своїми запитаннями йому її не хотілося. А  тут ще й пригадав, що зустрічав в Інтернеті кулінарний блог ведмедички Марічки із сусіднього лісу. Там вона готувала всілякі смаколики та ділилася корисними порадами. Чому б не скористатися?

Вирішив приготувати млинці з лососевою ікрою. Згадав, як то робить мама, підглянув пару лайфхаків у кулінарному блозі й насмажив гору смачних млинців. До вечері вийшла й мама, якій покращало, та й тато повернувся. За столом усі нахвалювали Михайликові млинці. Матуся сказала, що він справжній шеф-кухар. І йому можна відкривати свій ресторан чи хоча б пекарню. Тато, як завжди, був за чоловічі професії – ну, от якраз сьогодні набирають бригаду лісорубів – валити дерева або, хоча б, рибалки – ловити лосося, бо то завжди актуально. Та щодо того, що млинці вийшли дуже смачними, він проти нічого не мав, бо вони, направду, були фантастичні — за вуха не відтягнеш.

З того дня, точніше сказати, вечора, Михайлик усе частіше проводив свій час на кухні. У мами постійно з’являлися якісь термінові справи, які потрібно було залагоджувати, а за сніданки-обіди-вечері в їхній сім’ї тепер відповідав син. Та й, мабуть, мама просто втомилася бути домогосподаркою. Вона знайшла собі нове захоплення – фітнес, а ще підсіла на якусь дієту. А через те, що чоловіки у їхній сім’ї любили добре та смачно поїсти, тим прийшлося займатися Михайликові.

Коли прийшов час обирати все-таки між завжди потрібними і престижними професіями й тим, що до душі, — Михайлик, якого вже називали Михайлом, обрав те, до чого лежало серце — кулінарію. На околиці лісу він відкрив ні, не власний ресторан, і навіть не пекарню,  маленьку кав’яреньку із символічною назвою «Млинець». Вона завжди була переповнена відвідувачами, бо ж млинці там подавали просто казкові. У меню були   млинці з солоною та солодкою начинкою, панкейки з джемом, морозивом, медом, а ще із лососевою ікрою та всілякі напої. А фірмовою стравою були «млинці від ведмедички Марічки», бо ж не секрет, що шлях до серця лежить через шлунок, і тепер Михайлик та Марічка ведуть свій сімейний бізнес та сімейний кулінарний відеоблог.

The post Шлях до успіху appeared first on Казка українською мовою.

У стародавньому селі Білі Роси жило п’ять бешкетниць. Поки інші дівчата допомагали батькам, ці дівчата сиділи у своєму будинку на дереві та розробляли новий план. Усе починалося дуже цікаво.

Поки їхня вчителька, Катерина Миколаївна, була на педраді, Маша, Даша, Аня, Яна та Ліна вирішили покарати Максима, який завжди виказував всі їхні плани. Дівчата вирішили кинути у його портфель блокнот Катерини Миколаївни, щоб його покарали.

Коли вчителька прийшла до класу, вона всюди шукала свій блокнот. Зрештою, коли почався урок, вона сказала: — Діти, ніхто не бачив, куди я поклала свій блокнот?

І тут Маша сказала дещо неймовірне: — Катерино Миколаївно, я бачила, як його клав у свій портфель Максим!

Вчителька розсердилася і почала перевіряти його рюкзак. — Я нічого не брав! Це все дівчата, вони мені його підкинули! — промовив Максим. — Та невже? А це що таке? Діти, хтось бачив, що дівчата поклали блокнот у його портфель? — запитала вчителька.

Була мовчанка. — Максиме, я викликаю твоїх батьків до директора! — Катерина Миколаївна дуже розсердилася. — Не треба, прошу! Я чув, як вони казали, що хочуть вибити вікно у вашому будинку! — Максим дуже гордо це промовив. — Що, дівчата, це правда? — вчителька ще більше розсердилася. — Це наклеп! — мовила Яна.

The post Корона таємниць appeared first on Казка українською мовою.

Говорили їй подруги: «Пішли, погуляємо, черешню вкрадемо».

І одного разу вони, захоплені цією думкою, пішли красти в ягідник у пані Ядвиги Петрівни. Пішли вони у садок, вже крадуть вони черешню.

Як побачила їх Ядвига Петрівна, заволала: «Що ви робите, негідниці?!» — і всі подруги розбіглися. Катруся залишилась одна.

Каже їй Ядвига Петрівна: «Ще раз побачу тебе біля моєї черешні — зачарую!». Ходили байки, що Ядвига Петрівна була відьмою.

Прибігла Катруся до хати й розказує бабі з дідом, що трапилося. А баба з дідом сказали їй: «Це поганий шлях — не ходи більше».

І Катруся зрозуміла, що не можна красти чужі плоди.

Але наступної ночі вона знову пішла в садок, цього разу сама, і крала абрикоси. Ядвига виглянула у віконце і знову побачила її, як вибігла вона з хати, схопила її за пасма, заклякла її магічним словом, і руки її приросли до дерева. Вона ледь не роздулася. Тільки коли Катруся та баба з дідом щиро просили вибачення, Ядвига відпустила її.

Так Катруся зрозуміла, що крадіжка ніколи не приводить до добра.

The post Руки до дерева appeared first on Казка українською мовою.

Прокидаються мурахи й одразу перевіряють вентиляцію тунелів у мурашнику. А ще вони обов’язково гріються в променях теплого весняного сонця. А деякі мурашки побачать сонце вперше у своєму житті.

— Отож, воно справді існує! — вигукнув маленький мураш, якого звали Баш. Він був дуже розумним, голівка в нього працювала як треба. Коло нього стояла мурашка Наталя та посміхалася, тому що промінчик сонця лоскотав її.

— Бігаймо,— Башу не вистачало терпіння залишатися на місці.

— Так, давай,— Наташка взяла розгін і з’їхала з горки мурашника.

Башу нічого не лишилося, як спробувати її наздогнати. Вони гасали один за одним, поки не втомилися. Мурашки зупинилися, щоб трохи перепочити. Аж тут пролунали передзвони. Вони покрутили головами, шукаючи невидимого дзвонаря.

— Прийдеться його добряче пошукати,— озвалася Наташка.

— Йдемо, зорієнтуємося на звук,— мураш пішов першим.

Так і зробили. Вони чекали чогось особливого, адже навкруги пахло солодко, ніби на кожній травинці лежала медова росинка.

Несподівано вони побачили дзвоники конвалії. Стеблини рослин колихалися поруч, а ніжні й тендітні квітки гойдалися від вітру та вимовляли : “Дзінь-дзінь-дзінь”.

— Послухай, — прошепотіла мураха, — вони не просто дзвонять!

Мурахи підібралися ближче і почали слухати. Дзвоники конвалії розповідали легенди та історії: про дощі, що напувають землю, про сонце, яке дає енергію і про зірок, що дозволяють мріяти, навіть, якщо їх не можна торкнутися.

— Конвалії співають про життя, — тихо сказав Баш.

— А вітер і є тим дзвонарем, якого ніхто не бачить, — ледве шепнула Наталя

— А Баш все одно добре почув її, розчулився. Він стояв зворушений, схвильований…

— Ми ще повернемося,— пообіцяли квітам мурахи й кивнули на знак подяки.

The post Лісовий дзвонар appeared first on Казка українською мовою.

Сталося диво: фея-береза побачила, що на неї дивляться чарівні оченята гномика з пухнастими віями. Його погляд був таким добрим і здивованим, що Береза подарувала цим очам губки й прикрасила їх найщирішою усмішкою з маленьким кирпатим носиком. Вона струснула гілками — і на голівці гномика з’явилися кумедні руді кучерики.

Так сталося лісове диво: на гномикові з’явився яскравий одяг із зеленим ковпачком, на кінчику якого весело дзвенів золотистий, мов осінній листок, дзвоник. Гномик опустив голівку й побачив свої ручки. Перевернув їх долоньками догори, здивовано розглянув пальчики й почав рахувати:
— Один, три, два…

Береза засміялася й лагідно промовила:
— Ні, не так, гномику. У тебе п’ять пальчиків, а разом буде десять. Порахуймо разом.

Вони рахували: два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять.
— Так багато? — здивувався гномик, розглядаючи свої маленькі долоньки. — А ім’я у мене є?

— Звісно, я назву тебе Рижик. Це ліс, у якому ти житимеш. Тут дуже цікаво й красиво, ти обов’язково подружишся з ним і знайдеш багато добрих друзів, — відповіла Береза.

— Рижик? Яке гарне ім’я! — раптом озвався чистий голосок росинки, що впала з листочка на долоньку гномика й стала дзеркальцем.
— Ой, а хто це там? — здивувався Рижик, побачивши себе у відображенні.
— Це ти, Рижику, — відповіла Береза.

Рудий гномик весело підморгнув своєму двійнику в дзеркальці й раптом помітив, що у нього немає взуття. Сховавши ніжки в осіннє листя, він сумно промовив:
— А як же я подружуся з лісом і його мешканцями, якщо у мене немає взуття?

Та раптом він відчув на ніжках щось м’яке й тепле. Коли знову глянув вниз, побачив, що осіннє листя перетворилося на гарні чобітки.

Рудий гномик зрадів, вибіг на лісову галявину, широко розкинув руки, ніби хотів обійняти весь ліс, і вигукнув:
— Здрастуй, ліс! Давай дружити! Це ж так добре!

Він засміявся, і його сміх пташиними трелями розлетівся по лісу. І тут Рижик побачив в осінньому небі перелітних птахів. Йому стало трохи сумно, та він підняв маленьку ручку й помахав їм на прощання.

— Що це, Березо? Чому птахи відлітають? Їм не подобається ліс?
— Ні, гномику, просто прийшла осінь, а птахи летять у теплі краї.
— Але вони повернуться? — з надією спитав Рижик.
— Звичайно, адже тут їх чекають ліс і рідні місця.

Сонце вже хилиться до заходу, фарбуючи небо в ніжні рожеві й помаранчеві тони. Ліс готується до сну, наповнюючись тихими шелестами й шепотом вітру. А Рижик, втомлений від нових вражень, присів відпочити біля коріння своєї доброї Берези.

The post Гномик Рижик appeared first on Казка українською мовою.

Зорянка — дівчинка невисокого зросту, але її рухи легкі і швидкі, мов у лісового оленя. Довге руде волосся заплетене в тугі коси, що, мов ланцюги, спадають на плечі. Вона полюбляла подовгу сидіти в тіні старої липи, уважно слухаючи наспіви вітру або шелест листя.

Це робило її особливою серед однолітків: Зорянка вміла чути більше, ніж інші, і саме цей дар створював її неповторний погляд на навколишній світ. Захоплювалася бабусиними казками про давні часи, про духів річок і лісів, про русалок, що виходять із води. А ще їй подобалося зазирати на горище, де зберігалися стародавні речі.

Одного вечора, коли надворі вже сутеніло, Зорянка знову зійшла східцями на горішній поверх і зауважила в кутку дубову скриню, яку раніше не помічала. Обережно відкривши її, дівчинка побачила чимало незвичайних предметів: вишиті білим по білому рушники, мереживні хустки, дзеркальце у срібній оправі, елегантне намисто з бурштину… На дні лежали пожовклі листи, витончені чорні перлини, два старі ключі, що, здавалося, обіцяли таємниці, та порожня фляжка, з якої ще не вивітрилися пахощі далеких лісів і забутих мрій.

Найбільше дівчинку зацікавив гребінець — тонкий, з гладкими зубцями, оздоблений візерунками, схожими на хвильки. Вона доторкнулася до нього пальцями, й відчула дивне тепло. Уява миттєво намалювала цілком зримий образ: місячне світло, плюскіт води і… бліда постать, що стоїть у воді, розчісуючи довге зелене волосся. Й обличчя сумне, з дуже знайомими рисами. Зорянка відчула незбагненне хвилювання і водночас приємний щем.

The post Русалка appeared first on Казка українською мовою.

P.S.: Нехай сонце осяює твою мрію щодня!

The post 8 днів життя кота appeared first on Казка українською мовою.