The post Чарівний котячий світ appeared first on Казка українською мовою.

Ось і сьогодні в його хатинці витав аромат цукерок та свіжої випічки. Все це він акуратно склав у плетеному кошичку — адже збирався в гості до Їжачка, у якого був день народження. Солодощі запаковані, кошик у руках, і гномик весело закрокував лісовими стежками.

А тим часом Їжачок прокинувся, відчинив віконце, і до кімнати зазирнули веселі промінчики літнього сонця, наче вітаючи іменинника. Він потягнув лапки вперед і почав ранкову зарядку, як раптом у вікно залетів метелик у яскравому квітковому сарафанчику з великим букетом. Слідом — зелений коник з величезним фруктовим тортом і футляром зі скрипкою за спиною.

— З днем народження, Їжачку! — дружно проспівали вони й простягнули свої подарунки.

Їжачок так зрадів, що одразу забув про зарядку. Він подякував друзям і, щасливий, став накривати на стіл під великим абажуром. Не встигли гості сісти, як до них приєднався ще один — гномик Промінчик, друг Їжачка та всіх лісових мешканців.

— Це тобі, Їжачку, з днем народження! — сказав він, простягаючи подарунок.

Але раптом пролунав дивний шум у дворі. Друзі здивовано переглянулися і вибігли назовні. Під високим деревом сиділа білочка, потираючи лобик, а над нею, на гілці, висіло відерце з ягодами та фруктами. По гілці туди-сюди бігав горобчик.

— Гей, Горобчику! — крикнув Їжачок. — Що ти там робиш?

— Він намагається зняти відерце, — відповіла білочка, показуючи на гілку.

Їжачок придивився і зрозумів, що відерце висить занадто високо. Він з гномиком потягнув драбину, щоб допомогти. Але не встигли вони підійти, як гілка не витримала — відро з фруктами впало вниз, а горобець, намагаючись його зловити, впав прямо у відро!

Всі, хто був під деревом, від несподіванки розбіглися. А горобчик, вилазячи з відерця і потираючи забите крильце, ображено пробурмотів:

— Гей, друзі, де ви? Треба ж було так звалитися…

Першою з-за дерева з’явилася білочка, але не встигла вона заговорити, як… дерево раптом заговорило! З його стовбура виступило обличчя доброго старенького, а гілки нахилилися до землі.

— Я вже старий, Горобчику, — сказав Дуб

— Горобчику, — сказав він. — Гілки мої не такі міцні, от ти й упав.

— Я хотів зняти відерце для білочки… Сьогодні ж день народження Їжачка, — винувато зізнався горобець.

— Це я винна, — сказала білочка, забувши про свою шишку. — Я повісила відерце занадто високо.
До горобця підбігли гномик, Їжачок, коник і метелик.

— Нічого страшного, — сказав Їжачок. — Для мене головне — ви, друзі, а не подарунки.

Ці слова так зворушили дідуся-дерево, що він відповів:

— Так, Їжачку, ти маєш рацію. Справжня дружба — найцінніший подарунок.

І тоді гномик та Їжачок винесли під дерево столик, за яким зібралися всі друзі. Коник заграв веселу мелодію на скрипці, і почалося справжнє лісове свято, на якому був і добрий дідусь-дерево.

The post День народження Їжачка appeared first on Казка українською мовою.

Хлопчик повільно натягнув светр, який трохи кусався на шиї, і зітхнув. Сьогодні був другий день у новій школі, а після вчорашнього йти туди зовсім не хотілося.

— Мамо, — тихо спитав він, сідаючи за стіл. — А якщо у мене не буде друзів?

Мама поставила перед ним тарілку з сирниками та теплим какао. Вона лагідно погладила Олега по голові:
— Ти такий добрий і щирий хлопчик, що обов’язково знайдеш друзів. Головне залишайся собою.

Олег знизав плечима. Учора на уроці фізкультури він почув, як кілька хлопців глузували з нього через те, що він не зміг перестрибнути через гімнастичного козла. Вони насмішкувато перешіптувалися між собою, але так, щоб він трохи чув:
— Боягуз… мамин синок…

Тато, почувши ранкові розмови, присів біля сина:
— Синку, знаєш, я в дитинстві теж не любив фізкультуру. Але потім знайшов свій спорт — шахи! Дружба не залежить від того, як високо ти стрибаєш.

Олег кивнув, але його очі все одно були сумні.

— Не засмучуйся, — усміхнувся тато. — Справжні друзі приймуть тебе таким, яким ти є.

— Я просто не хочу знову бути… боягузом, — прошепотів хлопчик.

— Ти зовсім не боягуз, — лагідно сказала мама. — Сміливий той, хто не боїться показати свої справжні почуття. На цій позитивній ноті, завершився сніданок, після якого Олег хотів чи не хотів, поїхав з татом до школи, яка зустріла його гомоном та метушнею. Він затримався біля дверей класу, стискаючи в руках зелений пенал і тут поруч із ним, ніби з нізвідки, з’явилася дівчинка з рудою косою.

— Привіт! Я — Мія. Ти теж новенький? — її голос звучав радісно.

— Так, — коротко відповів Олег, не наважуючись підняти очі.

— А чому такий сумний? — запитала нова знайома, придивляючись до його понурого вигляду.

— Та так… просто… — він відчув, як червоніють щоки.

Раптом до них підійшли троє хлопців із вчорашнього уроку фізкультури. Найвищий, на прізвисько Бодя, вишкірився:
— О, дивіться! Це ж наш боягуз! Привів собі подружку? Не боїшся, що вона теж засміється з тебе?

Олег зніяковіло опустив голову, а Мія звузила очі:
— Гей! А сам ти що? Може, і високо стрибаєш, але про дружбу точно нічого не знаєш.

— Ой, як страшно! — іронічно сказав Бодя і штовхнув Олега в плече.

— Залиш його, — твердо вимовила Мія.

— Чого це ти командуєш? — глузливо спитав нападник.

Олег ледь стримав сльози. Він звик бути тихим і непомітним, але зараз відчув, як у грудях щось стискається. Мія легенько взяла його за руку:

— Не слухай їх. Ходімо на двір.

І тільки коли вони вийшли зі школи, Олег наважився тихо промовити:
— Дякую.

— Не за що, — усміхнулася Мія. — Вони просто заздрять, бо не вміють бути добрими.

Наступного дня, коли Олег відкрив свій пенал, побачив усередині купу папірців, розмальованих кривими сердечками та написом: «Боягуз». Його щоки стали червоними, і він швидко закрив пенал, але Мія побачила це й обережно спитала:
— Що сталося?

— Нічого! — відрізав Олег, намагаючись не показувати свою стурбованість та образу.

Проте в класі вже почулися глузливі голоси й хлопчику вже вкотре, стало боляче.

Після уроків Мія знайшла Олега на шкільному подвір’ї й зненацька запропонувала: 

— Може, почнемо з крейдяного малюнка?

— Малюнка?

— Так! Моя мама каже: коли сумно, треба залишити слід у світі — красивий і добрий. Хоч крейдою, хоч словом.

Олег з недовірою, але захоплений азартом нової подруги, беззаперечно погодився. Тож діти знайшли кольорові крейди та почали малювати на асфальті. Мія малювала величезне сонце, а Олег додав до нього смішні очі. Потім з’явилася веселка, а під нею дві фігурки з піднятими руками.

— Це ми? — усміхнувся Олег.

— Так. Друзі завжди разом.

Коли діти закінчили, до них підійшли кілька однокласників. Один високий хлопець зацікавлено дивився на малюнок.
— Хм… Це ви намалювали? — пробурмотів він.

— Так, — гордо відповіла Мія. — Це про дружбу.

Хлопець знизав плечима, але інші діти почали підходити ближче:
— Круто! Можна з вами малювати?

Мія простягла крейду:
— Звісно!

Олег боявся, що його знову засміють, але раптом той самий високий хлопець сів поруч і взяв синю крейду:
—Я намалюю дерево.

Коли малюнок був завершений, на асфальті сяяло яскраве сонце, під ним веселка, а поряд стояли різнокольорові фігурки — тепер уже чотири.

Іноді ті, хто дражнить, самі просто бояться не сподобатися іншим. А тепла дружня підтримка та спільна справа можуть змінити все. Крейдяний малюнок став символом того, що разом можна подолати будь-який страх, навіть страх бути собою.

The post Сила дружби або крейдяний малюнок appeared first on Казка українською мовою.

Він жив разом із мамою в затишному будиночку під старою сосною, і, на перший погляд, будиночок здавався маленьким, але всередині просторий і теплий, в ньому  вистачало місця для всіх.

Всередині завжди панував затишок, на стінах висіли сушені трави та ягоди, на поличках стояли чашечки та безліч смаколиків, а в одній із кімнат тихенько сиділи, улюблені іграшки Пухнастика, на підвіконні біля віконечка світився ліхтарик, який мама подарувала на свята.

Пухнастик був помічником для своєї мами, вони разом  прибирали, готували на кухні найсмачніший, запашний морквяний суп, пекли печиво до чаю та просто раділи життю.

Слухаючи, як за вікном розлітається сніг, а дерева гучно стукають у вікно, Пухнастик злякався, підбіг до мами й міцно обійняв.

Мама посміхнулася, промовивши:

— Не бійся, це лише вітер. Пухнастику, який гарний сніг за вікном, а як танцюють сніжинки.

Іноді сніжинка падала прямо на підвіконня, зайчик весело сміявся:

— Мамо! Мамо! Сніжинка прилетіла до нас 🙂

У цей момент світ здавався таким спокійним, а Пухнастик відчував, що найкращий час —  це бути поруч із мамою.

Зайчик навчався в лісовій школі, він був уважним, чемним, але понад усе любив пригоди, а найбільше Новий рік, бо лише тоді вірив, що саме на свята трапляються справжні дива.

Найкращими друзями Пухнастика були балакуча білочка Рудя, сильний медведик Топтик і кумедний їжачок Колючок — разом гралися, ходили до школи, мріяли про пригоди, підтримували один одного.

Лісова школа готувалася до Нового Року.

На уроках, звірята вирізали з паперу зірочки, сніжинки, виготовляли новорічні іграшки, а потім прикрашали величезну ялинку біля школи, у кожній прикрасі жила частинка їхньої дружби, тому ялинка починала сяяти по-особливому.

Одного вечора, напередодні свята, Пухнастик запросив до себе в гості.

— Друзі. Зробім щось приємне для маленьких діток, які мешкають поблизу нашого лісу, запропонував Пухнастик.

— Вони ж так чекають Нового Року, подаруємо їм безліч іграшок, смаколиків.

— Чудова ідея, Пухнастику, — відповіла білочка Рудя.

— Це буде наша спільна пригода, а я люблю пригоди та смаколики теж 🙂

— Підскочив від щастя, Пухнастик.

— А, я можу допомогти нести пакунки, — відповів з посмішкою медведик Топтик.

— Я буду слідкувати, щоб ніхто не залишився без подарунка, — додав, їжачок Колючок.

Всю ніч вони готували подарунки, кожен займався своєю важливою справою:

Білочка Рудя допомагала пакувати, медведик Топтик розкладав по торбинках, а Колючок перевіряв список адрес.

У зимову новорічну ніч.

— Ви готові до пригод? — запитався Пухнастик.

— Так! Візьмемо санчата Топтика, вони величезні, — сказала, білочка Рудя.

— Люблю кататися взимку на санчатах і смаколики,— відповів Топтик, кімнату заполонив сміх 🙂

Подарунки помістилися до санчат, і друзі вирушили в дорогу аби нікого не розбудити.

Пухнастик прокрадався тихенько у кожен дім, залишаючи подарунки під ялинкою та промовляв:

— З Новим роком! Нехай у вашому серці завжди живе добро.

Повертаючись вже додому,  раптом на шляху з’явився, холодний Вітер-Злюка, який не любив дитячого сміху, гасив вогники, ні новорічних свят.

— Куди, ви зібралися? — Запитався, вітер-злюка.

— Ми новорічні поштарі, доставляємо пакунки до діток, — відповів найсміливіший Топтик.

Вітер страшенно розлютився, він налетів із зимовою хуртовиною, дерева розхитувалися в різні боки, заховавши всі сліди, а санчата зрушили зі шляху аби ніколи не знайшли дорогу додому.

Раптом Пухнастик, голосно сказав:

— Наша дружба сильніше за будь-який холод, Вітре! Тебе нам не перемогти.

Вітер-Злюка закрутив хуртовину ще сильніше, штовхав сніг у різні боки, але зрештою, він не зміг перемогти й зник.

Подарунки доставлені, а наші маленькі мандрівники повернулися додому. 

Мама зустріла, обійняла Пухнастика і любляче промовила:

— Я пишаюся тобою, синку!

— Ти справжній герой! — Додала Рудя.

— Найкращий новорічний поштар, — сміявся Топтик.

— Кожен з нас справжній герой, — додав Колючок.

Пухнастик тихо промовив:

— Справжня пригода в  Новорічну ніч, це дарувати радість іншим. 

Щороку в лісі з’являються маленькі сліди зайчика, а дітки й досі, прокидаючись, знаходять подарунки біля ялинки й вірять в новорічні дива.

Там, де живе добро, завжди народжується справжнє диво.

The post Новорічні пригоди Пухнастика appeared first on Казка українською мовою.

— Скільки я маю капелюхів Де Боно? — знову запитала Тетяна Тарасівна. А потім сталося щось надзвичайне: вона присіла, на мить, так, щоб її не бачили учні й знову встала, а на її голові розмістилася вежа з Капелюхів-циліндрів різних кольорів.
Дівчата так і присіли, от, нарешті, вони дізнаються в чому криється таємниця бездоганного стилю їх найкращої, такої класної керівниці. Отже, їх керівниця класу у всьому класна! Уроки проходять не тільки весело, але й в атмосфері повного занурення в неймовірний Світ Науки!

— Це такий дизайнер? — запитала Єлизавета, яка сиділа на задній парті. І попросила дозволу сісти на вільне місце, ближче до дошки перед якою стояла Тетяна Тарасівна, знявши з голови й тримаючи в руках усі шість капелюхів.

— Де Боно — це письменник, психолог, а головне — експерт в області творчого мислення. А за його методом шести капелюхів ми розглянемо тему нашого уроку: “Лувр”.
З цими словами Тетяна Тарасівна об’єднала учнів у групи й кожній групі віддала по одному з капелюхів. А потім включила презентацію за темою уроку, щоб не тільки розказати, а й показати величний музей Парижу. А потім почалася творча і цікава частина уроку:

— Маємо капелюхи-циліндри різних кольорів і залежно від кольору кожна група має нам дещо сказати про музей “Лувр”: від групи з білим капелюхом ми узнаємо факти.
Руки учнів підскочили вгору і кожному хотілося розказати про факт, який він тепер знав.

— Лувр — найпопулярніший музей Світу.

— В цьому музеї виставлено тридцять п’ять тисяч об’єктів мистецтва.

— Кожен рік туди приходять близько десяти мільйонів відвідувачів.

— І усі ці факти викликають в нас певні емоції, їх висловлять учні тієї групи, яка отримала червоний капелюх, — продовжила Тетяна Тарасівна.

— Так, цей музей є справжньою пам’яткою мистецтва, — вигукнув Ігор.
Тетяна Тарасівна лагідно поглянула на нього.

— А володарі зелених циліндрів запропонують нам нові ідеї, пофантазують. Наприклад, варто донести усім нам, що об’єкти мистецтва живлять творчість і дають наснагу творити нове. Ці надбання людства можуть бути дуже промовистими. Кожен витвір — це не тільки краса, закарбована в часі, він має цінне історичне значення. А всі вони вкупі, разом зачаровують своєю красою й особливістю.

— Я знаю, що фото відомих картин і скульптур змогли широко використовувати як принти дизайнери одягу незалежно один від одного, — підняла руку і доповіла Єлизавета.

— Тільки цього не вистачало, — втрутився Марк, — чи доречне велике мистецтво як візерунок на світшоті.

— А вже не тільки на показах мод використовують, але і носять із задоволенням, — в суперечку вступила Катерина, подруга Лізи.

— Мова йде про особистий вибір кожного, Wearable art — одяг, як форма мистецтва, — вчителька змогла роз’яснити нюанси спору. І запропонувала групі, учні якої були володарями чорного капелюху усвідомити проблему за темою, поставити задачу іншим.

— Якщо разом зберігати стільки коштовних речей, то це може бути небезпечно. Треба такій установі охорону спеціальну і посилену сигналізацію, або якісь нові методи захисту, — на одному диханні випалив Свят.

— Але саме той принцип, що вони зібрані до купи, дає нам змогу за один день побачити те, що роками шукали археологи, відновлювали реставратори, доглядали та берегли інші спеціалісти, а вивчали дослідники. Насамперед в цьому музеї професіонали працювали для збереження історії людства, — на позитиві розповіла Тая, представниця групи жовтого капелюха.

— Жовтий капелюх дарує позитив, а підсумок ми також можемо вислухати, бо учні групи синього капелюха вже підняли руки, — і Тетяна Тарасівна дала слово Михайлу, який одягнув синій капелюх на свою жовтогарячу голову.

А тепер хлопчик піднявся і сказав:
— Саме наполеглива і кропітка праця багатьох поколінь як працівників, так і поціновувачів мистецтва дозволила створити справжнє Диво Сучасного Світу, яке має коротку, але усім відому назву — “Лувр”

The post Де Боно? appeared first on Казка українською мовою.

Якось, в цьому чарівному лісі, звірята збиралися зустрічати Різдво та Новий рік і задумали прикрасити ялинку. Одне їх лише засмучувало. Не було в лісі зовсім снігу, навіть ведмедики не лягли спати, як завжди це робили, коли наступала зима.

Все було готово до свята. На великій галявині росла розкішна ялинка. Для неї були зроблені дуже гарні прикраси. Білочки нанизали на мотузочку грибочки та шишки, зайчики принесли яскраву моркву. Та чого тільки не було на ялинці, тільки снігу не було.

Зібралися друзі біля ялинки та стали міркувати що їм робити, але ж свято не свято без морозу та пухкого снігу.

— Ходімо на гору та спитаємо у сонця, чи не бачило воно куди ж все-таки зима поділася, — запропонував зайчик.

— Це було б дуже добре, — погодились білочка та ведмедик.

Наступного дня з самого ранку пішли звірята на гору, з-за якої сонце вставало кожного ранку. Коли вони піднялись на гору сонце було вже високо.

— Сонечко! Сонечко! Скажи, ти не бачиш куди зима поділася? Чи вона про нас зовсім забула? — голосно питали друзі

Сонечко підняло на них свої золотаво-руді очі:

— Навіщо вам та зима? Адже краще коли тепло, — відповідало їм сонце.

— Нам дуже треба! Скоро Новий рік, але що це за свято без снігу? Нам хочеться покататися з гірки на санчатах, пограти в сніжки! — просили звірята.

— Вам краще спитати вітер! Він ганяє хмари снігові, мабуть, він добре знає де та зима затрималася! — пожаліло їх сонце.

— Пішли шукати вітер, — вирішили друзі й відправилися в далеку дорогу.

Коли вони дійшли до краю лісу, аж остовпіли! Перед ними були гори, верхівки яких покривав сніг, та такий чистий і яскравий, що засліплював очі. Між горами гуляв вітер.

Друзі вирішили піднятися на верхівку гори та розпитати його про зиму. Вітер, ніби граючись, не давав їм підійматися вище та вище, він дув їм в мордочки, засипаючи їх снігом. Відважні звірята подолали гору. Піднявшись на самий верх, побачили, що зима, яку вони так довго шукали, зачепилася одним крилом за верхівку гори та ніяк не могла відчепитись.

— Вітер, будь ласка, відпусти зимоньку до нас в ліс, адже ми її так довго чекали! — стали просити друзі, ведмедик аж почав плакати.

— Навіщо вам зима? — спитав вітер

— А ти хіба не знаєш? — здивувався зайчик

— Ні, не знаю — розгубився вітер

— Адже скоро Різдво і  Новий рік, нам дуже потрібно щоб зима насипала нам снігу, — звірята наперебій почали розповідати про зимові розваги.

— В нас є дуже гарна ялинка та скоро прийде святий Миколай із подарунками, а нас ще досі немає вдома, якщо хочеш приходь до нас на свято! — запропонували друзі.

Вітер погодився відпустити зиму, та допоміг звірятам дістатися додому. Він посадив їх на саму пухку хмару, дмухнув щосили й друзі разом з зимонькою швидко долетіли на свою святкову галявину. Зима піднялась до хмар, змахнула крилами та посипався пухкий сніг, який білосніжним килимом вкрив землю і пухнастими хмаринками ліг на верхівки дерев. Чарівний ліс перетворився на казковий палац.

Біля ялинки веселилися звірята. Прийшла справжня зима!

The post Свято у чарівному лісі appeared first on Казка українською мовою.

Тато ведмідь і малюк поверталися вузенькою стежкою додому. Раптом над ними майнув білокрилий лелека. Поважний птах летів неквапливо, немов прорізав небо крилом. Малюк разом з татом застигли на місці вдивляючись йому вслід.

— Який гарний птах. — мовив малюк — От би мені такі крила!

Ще якусь мить вони милувалися польотом птаха, а потім рушили своїм шляхом. Вдалині вправні бобри-робітники будували гарненький будиночок — із каміння та дерева. Високі стіни, дах, вікна. Не будинок, а справжня казкова оселя.

— Коли я виросту, теж збудую собі такий гарний дім. — сказав малюк, вказуючи пальцем на споруду. Тато лише посміхнувся у відповідь.

Вони зупинилися перепочити під високим, могутнім дубом. Не дерево, а справжня скеля — така ж висока і незворушна.

— Одного дня я стану таким же сильним, як це дерево. І ніщо мене не зрушить! — мрійливо промовив малий.

Тато ведмідь неквапливо погладив сина та й мовив:

— Пам’ятай синку, ніхто тебе не любитиме так, як мати та батько твої. Ніхто не поважатиме так, як мати та батько твої. І ніхто не хвилюватиметься так, як мати та батько твої. Тому не забувай, а ні родини своєї, а ні дому.

Він глибоко вдихнув і продовжив:

— Пам’ятай, як лелека повертається до свого гнізда, так і ти повертайся до хати. Як коріння дерева тримає міцний стовбур, так і ти, синку, не забувай свого роду. І якщо схибнеш, спіткнешся та впадеш на коліна, не смій схиляти голову та опускати руки. Для того, щоб збудувати стіну, потрібен фундамент, тобто яма вниз.

Малюк уважно слухав тата. Він ще не зовсім розумів його слів, але щиро запам’ятовував. І колись, коли защемить у грудях — він пригадає. Пригадає — і, можливо, зрозуміє.

The post Дорога додому appeared first on Казка українською мовою.

— Набридло мені за зайцями ганятися! Набридло вигадувати усілякі хитрощі, щоб їх упіймати. Цілісінькими днями те і роблю, що бігаю та бігаю, а наздогнати не можу!

— І яка ж моя роль у твоїх бідах? — поцікавився бобер.

— Чула я краєм вуха, що ти найкращий кравець у нашому лісі. Тож поший мені черевички. Зручні, легкі та гарні. І щоб ніяка колючка чи камінець не заважали мені бігати. Впораєшся?

— Впораюсь! — відповів бобер. — Завтра вранці все буде готово.

Зраділа лисичка та й побігла у своїх справах, а бобер-кравець зайнявся ділом.

Наступного ранку лисичка приміряла нові черевички. Гарні були, зручні та легкі. І підошва міцна.

— Ну, заєць, начувайся! — лукаво прошепотіла лисичка та пробігла декілька кругів по галявині — Ці лапи вже не відчувають ані камінчика, ані колючки!

І задоволена своїми новими черевичками чкурнула геть до лісу. Цілий день вона бігала за зайцями, та жодного так і не упіймала. Тому ввечері знов повернулася до бобра-кравця.

— Погані ти мені черевички пошив! — обурено пискнула лисичка — Цілий день ганялася, а жодного зайця так і не упіймала!

— Я свою справу виконав на совість, — спокійно мовив бобер — а от зайців ловити — то вже не моє діло.

— Не твоє діло? Виконав на совість? Щось я сумніваюся у твоїй майстерності.

Обурили слова лисички бобра. Адже своє діло він знав. І добре виконував. Не один рік вже займається цією справою.

— Чи легкі були черевички? — поцікавився бобер.

— Легкі! — лисичка кивнула, але брови її зійшлися від досади.

— Зручні? — бобер примружив одне око, ніби передчуваючи відповідь.

— Зручні… — буркнула руда, стискаючи лапи.

— І гарні?

— Дуже гарні! — нарешті визнала вона.

— А каміння чи колючки відчувала?

“Хоч би хоч щось було не так!” — з досадою подумала лисичка.

— Не відчувала!

— То що ж тоді не так?

— Так зайців не наздогнала. — ледь тихо прошипіла руда.

— Я свою справу зробив добре. Ти виробом задоволена. А от щодо зайців — то тут ніяке взуття тобі не допоможе. Тут дещо інше потрібно! — посміхнувся бобер та й повернувся до своєї домівки.

“Щось інше…” — подумала лисичка повільно плентаючись стежкою — “А може справа не в черевичках, а в мені? Хоча, до чого тут я? Скоріш за все, зайців варто ловити уночі, коли вони сплять!”

Та бобер мав на увазі зовсім інше. Адже зовсім не в черевичках біда лисички.

The post Черевички для лисички appeared first on Казка українською мовою.

Одного сонячного дня мишеня Хрусь вирішило перевірити свою хоробрість. Тож, зібралося воно з думками та й пішло світ за очі, пригод шукати.

Ходить, Хрусь, полями та лугами, коли дивиться, а під деревом ведмідь спочиває. Та такий здоровий, немов та гора. Та такий чорний, немов та смола. А зуби у нього гострющі-гострющі.

Тож, залізло мишеня до ведмежої пащі та й розглядає ті зуби, перестрибуючи з одного на інший. Відчув ведмідь, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає:

— Хтооо… Хто це хоче стати моїм сніданок?

А мишеня у відповідь писклявим голосочком.

— Це я, Хрусь! Мишеня Хрусь!

— І що ж ти, Хрусь, в ротику моєму поробляєш? — зіваючи запитав ведмідь.

— Та от, на зуби твої дивлюся. Уявляєш, якщо їх правильно пофарбувати, то вони будуть схожі на клавіші фортепіано! Я б з радістю зіграв на такому інструменті. — засміялося мишеня й почало пригати по зубках ведмедя наспіваючи свою пісеньку:

— Не боюсь звірів кусючих,
Не боюсь зубів гострющих.
Отакий хоробрий я Хрусь-хрусь!
Мишенятко я відважне,
Мишенятко я безстрашне,
З хижих звірів я лише сміюсь!

А ведмідь підвівся, потяг свої лапи догори, та й думає собі:

«Хрусь-Хрусь, зараз буде тобі кусь-кусь!»

Подумав та й клацнув пащею. Мишеня Хрусь ледве встигло відскочити. Злякалося воно, засумнівалося. А потім засміялося та й продовжило далі свій шлях.

І от, йшло воно лісами та болотами, аж поки не натрапило на сплячого крокодила. А крокодил великий-великий. А крокодил страшенно страшнючий. А зуби в нього гострі-гострі. Залізло мишеня до нього в пащу та й почало зуби розглядати.

Відчув крокодил, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає:

— Хтооо… Хто це хоче стати моїм обідом?

А мишеня у відповідь писклявим голосочком.

— Це я, Хрусь! Мишеня Хрусь!

— І що ж ти, Хрусь, в ротику моєму поробляєш? — зіваючи запитав крокодил.

— Та от, на зуби твої дивлюся. Дивлюся та й дивуюся, як це з такими зубами можна по світу ходити. І не соромно тобі? З такими зубами можна хіба що капусту теребити. — засміялося мишеня й почало пригати по зубках крокодила наспіваючи свою пісеньку:

— Не боюсь звірів кусючих,
Не боюсь зубів гострющих.
Отакий хоробрий я Хрусь-хрусь!
Мишенятко я відважне,
Мишенятко я безстрашне,
З хижих звірів я лише сміюсь!

Розсердився крокодил. Образили його слова мишеняти. От він і думає:

«Хрусь-Хрусь, зараз буде тобі кусь-кусь!»

Подумав та й клацнув пащею. Мишеня Хрусь ледве встигло відскочити. Злякалося воно, засумнівалося. А потім засміялося та й продовжило далі свій шлях.

І от, йшло воно джунглями, пробираючись крізь густі хащі. Коли дивиться, а на траві тигр спочиває. Та такий злющий. Та такий страшнючий. А зуби в нього гострющі. Залізло мишеня до нього в пащу та й почало ті зуби розглядати.

Відчув тигр, що поки він спить, хтось в зубах його колупається. Прокинувся та й питає:

— Хтооо… Хто це хоче стати моєю вечерею?

А мишеня у відповідь писклявим голосочком.

— Це я, Хрусь! Мишеня Хрусь!

— І що ж ти, Хрусь, в ротику моєму поробляєш? — зіваючи запитав тигр.

— Та от, на зуби твої дивлюся. Мені от цікаво стало, чому таку милу кішку кличуть хижаком? Та за такі от зубки, я б усіх тигрів називав би “лапочками” — засміялося мишеня й тільки-но хотіло заспівати свою пісеньку, як тигр йому:

— Не заважай! Бачиш, я тільки-но прокинувся. Мені зараз зовсім не до веселощів, тож іди своєю дорогою поки живий!

А мишеня йому:

— Лапочка-лапуся-пуся, погроз тигра не боюся!

Тоді тигр як заричав, та як клацнув пащею, що бідолашне мишеня відлетіло на декілька метрів в бік. Злякалося воно та затрусилося від страху. Не стало далі з тигром жартувати, а одразу ж втекло якомога далі. Мишеня втекло, а хвіст лишився. Так і висить десь між зубів голодного тигра, як згадка про Хруся.

Ось так, хоробрість Хруся виявилась звичайною безглуздою справою, яка могла йому тільки нашкодити. Добре, що хоч живим лишився!

The post Мишеня Хрусь appeared first on Казка українською мовою.

Тож, сів маленький котик на землю й почав голосно плакати. Як раптом підлетіла до нього бджілка та й запитує:

— Чому ти плачеш?

— Я загубився! І не знаю дороги додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я дуже далеко відбіг від дому. Боюся, що вона мене не почує.

— Ти що, це ж матуся. Вона завжди чує.

Послухав котик бджілку. Підтер носика, а потім:

— А як кликати матусю? Я ніколи її не кликав, бо ж вона завжди була поряд!

— А ти спробуй як я! І бджілка голосно-голосно задзижчала: “Дзззззмуся!”

Котик також спробував задзижчати, але зміг вимовити лише тихе “няу”.

— Ні, не вийде в мене дзижчати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому теля.

— Чому ти плачеш? — поцікавилося воно.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я… я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив котик.

— То ти спробуй як я.

І теля голосно-голосно замукало: “Му-му-мууууся!”

Котик також спробував замукати, але зміг вимовити лише тихе “няу”.

— Ні, не вийде в мене мукати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому кізонька.

— Чому ти плачеш? — запитала кізонька.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я… я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І кізонька голосно-голосно замекала: “Ме-ме-мееееееееся!”

Котик також спробував замекати, але зміг вимовити лише тихе “няу”.

— Ні, не вийде в мене мекати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому свинка.

— Чому ти плачеш? — запитала вона.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я… я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І свинка голосно-голосно захрюкала: “Хрю-хрю-хрююююся!”

Котик також спробував захрюкати, але зміг вимовити лише тихе “няу”.

— Ні, не вийде в мене хрюкати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. А на зустріч йому півник.

— Чому ти плачеш? — запитав він.

— Я загубився! І не знаю дорогу додому.

— А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить!

— Я… я не знаю, як кликати матусю. — плачучи промовив маленький котик.

— То ти спробуй як я.

І півник голосно-голосно закукурікав: “Ку-ка-рі-кууууся!”

Котик також спробував закукурікати, але окрім тихого “няу” в нього нічого не вийшло.

— Ні, не вийде в мене кукурікати.

Розплакався бідолаха й пішов собі далі. Як раптом, почув він дуже знайоме нявчання й одразу ж голосно-голосно занявчав у відповідь: “Няв-няв-няся!”

І до маленького котика прибігла стурбована матуся. Вона міцно його обійняла промовивши:

– Я тебе почула, синку!

The post Як ти кличеш свою матусю? appeared first on Казка українською мовою.