Говорили їй подруги: «Пішли, погуляємо, черешню вкрадемо».

І одного разу вони, захоплені цією думкою, пішли красти в ягідник у пані Ядвиги Петрівни. Пішли вони у садок, вже крадуть вони черешню.

Як побачила їх Ядвига Петрівна, заволала: «Що ви робите, негідниці?!» — і всі подруги розбіглися. Катруся залишилась одна.

Каже їй Ядвига Петрівна: «Ще раз побачу тебе біля моєї черешні — зачарую!». Ходили байки, що Ядвига Петрівна була відьмою.

Прибігла Катруся до хати й розказує бабі з дідом, що трапилося. А баба з дідом сказали їй: «Це поганий шлях — не ходи більше».

І Катруся зрозуміла, що не можна красти чужі плоди.

Але наступної ночі вона знову пішла в садок, цього разу сама, і крала абрикоси. Ядвига виглянула у віконце і знову побачила її, як вибігла вона з хати, схопила її за пасма, заклякла її магічним словом, і руки її приросли до дерева. Вона ледь не роздулася. Тільки коли Катруся та баба з дідом щиро просили вибачення, Ядвига відпустила її.

Так Катруся зрозуміла, що крадіжка ніколи не приводить до добра.

The post Руки до дерева appeared first on Казка українською мовою.

Прокидаються мурахи й одразу перевіряють вентиляцію тунелів у мурашнику. А ще вони обов’язково гріються в променях теплого весняного сонця. А деякі мурашки побачать сонце вперше у своєму житті.

— Отож, воно справді існує! — вигукнув маленький мураш, якого звали Баш. Він був дуже розумним, голівка в нього працювала як треба. Коло нього стояла мурашка Наталя та посміхалася, тому що промінчик сонця лоскотав її.

— Бігаймо,— Башу не вистачало терпіння залишатися на місці.

— Так, давай,— Наташка взяла розгін і з’їхала з горки мурашника.

Башу нічого не лишилося, як спробувати її наздогнати. Вони гасали один за одним, поки не втомилися. Мурашки зупинилися, щоб трохи перепочити. Аж тут пролунали передзвони. Вони покрутили головами, шукаючи невидимого дзвонаря.

— Прийдеться його добряче пошукати,— озвалася Наташка.

— Йдемо, зорієнтуємося на звук,— мураш пішов першим.

Так і зробили. Вони чекали чогось особливого, адже навкруги пахло солодко, ніби на кожній травинці лежала медова росинка.

Несподівано вони побачили дзвоники конвалії. Стеблини рослин колихалися поруч, а ніжні й тендітні квітки гойдалися від вітру та вимовляли : “Дзінь-дзінь-дзінь”.

— Послухай, — прошепотіла мураха, — вони не просто дзвонять!

Мурахи підібралися ближче і почали слухати. Дзвоники конвалії розповідали легенди та історії: про дощі, що напувають землю, про сонце, яке дає енергію і про зірок, що дозволяють мріяти, навіть, якщо їх не можна торкнутися.

— Конвалії співають про життя, — тихо сказав Баш.

— А вітер і є тим дзвонарем, якого ніхто не бачить, — ледве шепнула Наталя

— А Баш все одно добре почув її, розчулився. Він стояв зворушений, схвильований…

— Ми ще повернемося,— пообіцяли квітам мурахи й кивнули на знак подяки.

The post Лісовий дзвонар appeared first on Казка українською мовою.

Сталося диво: фея-береза побачила, що на неї дивляться чарівні оченята гномика з пухнастими віями. Його погляд був таким добрим і здивованим, що Береза подарувала цим очам губки й прикрасила їх найщирішою усмішкою з маленьким кирпатим носиком. Вона струснула гілками — і на голівці гномика з’явилися кумедні руді кучерики.

Так сталося лісове диво: на гномикові з’явився яскравий одяг із зеленим ковпачком, на кінчику якого весело дзвенів золотистий, мов осінній листок, дзвоник. Гномик опустив голівку й побачив свої ручки. Перевернув їх долоньками догори, здивовано розглянув пальчики й почав рахувати:
— Один, три, два…

Береза засміялася й лагідно промовила:
— Ні, не так, гномику. У тебе п’ять пальчиків, а разом буде десять. Порахуймо разом.

Вони рахували: два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять.
— Так багато? — здивувався гномик, розглядаючи свої маленькі долоньки. — А ім’я у мене є?

— Звісно, я назву тебе Рижик. Це ліс, у якому ти житимеш. Тут дуже цікаво й красиво, ти обов’язково подружишся з ним і знайдеш багато добрих друзів, — відповіла Береза.

— Рижик? Яке гарне ім’я! — раптом озвався чистий голосок росинки, що впала з листочка на долоньку гномика й стала дзеркальцем.
— Ой, а хто це там? — здивувався Рижик, побачивши себе у відображенні.
— Це ти, Рижику, — відповіла Береза.

Рудий гномик весело підморгнув своєму двійнику в дзеркальці й раптом помітив, що у нього немає взуття. Сховавши ніжки в осіннє листя, він сумно промовив:
— А як же я подружуся з лісом і його мешканцями, якщо у мене немає взуття?

Та раптом він відчув на ніжках щось м’яке й тепле. Коли знову глянув вниз, побачив, що осіннє листя перетворилося на гарні чобітки.

Рудий гномик зрадів, вибіг на лісову галявину, широко розкинув руки, ніби хотів обійняти весь ліс, і вигукнув:
— Здрастуй, ліс! Давай дружити! Це ж так добре!

Він засміявся, і його сміх пташиними трелями розлетівся по лісу. І тут Рижик побачив в осінньому небі перелітних птахів. Йому стало трохи сумно, та він підняв маленьку ручку й помахав їм на прощання.

— Що це, Березо? Чому птахи відлітають? Їм не подобається ліс?
— Ні, гномику, просто прийшла осінь, а птахи летять у теплі краї.
— Але вони повернуться? — з надією спитав Рижик.
— Звичайно, адже тут їх чекають ліс і рідні місця.

Сонце вже хилиться до заходу, фарбуючи небо в ніжні рожеві й помаранчеві тони. Ліс готується до сну, наповнюючись тихими шелестами й шепотом вітру. А Рижик, втомлений від нових вражень, присів відпочити біля коріння своєї доброї Берези.

The post Гномик Рижик appeared first on Казка українською мовою.

Зорянка — дівчинка невисокого зросту, але її рухи легкі і швидкі, мов у лісового оленя. Довге руде волосся заплетене в тугі коси, що, мов ланцюги, спадають на плечі. Вона полюбляла подовгу сидіти в тіні старої липи, уважно слухаючи наспіви вітру або шелест листя.

Це робило її особливою серед однолітків: Зорянка вміла чути більше, ніж інші, і саме цей дар створював її неповторний погляд на навколишній світ. Захоплювалася бабусиними казками про давні часи, про духів річок і лісів, про русалок, що виходять із води. А ще їй подобалося зазирати на горище, де зберігалися стародавні речі.

Одного вечора, коли надворі вже сутеніло, Зорянка знову зійшла східцями на горішній поверх і зауважила в кутку дубову скриню, яку раніше не помічала. Обережно відкривши її, дівчинка побачила чимало незвичайних предметів: вишиті білим по білому рушники, мереживні хустки, дзеркальце у срібній оправі, елегантне намисто з бурштину… На дні лежали пожовклі листи, витончені чорні перлини, два старі ключі, що, здавалося, обіцяли таємниці, та порожня фляжка, з якої ще не вивітрилися пахощі далеких лісів і забутих мрій.

Найбільше дівчинку зацікавив гребінець — тонкий, з гладкими зубцями, оздоблений візерунками, схожими на хвильки. Вона доторкнулася до нього пальцями, й відчула дивне тепло. Уява миттєво намалювала цілком зримий образ: місячне світло, плюскіт води і… бліда постать, що стоїть у воді, розчісуючи довге зелене волосся. Й обличчя сумне, з дуже знайомими рисами. Зорянка відчула незбагненне хвилювання і водночас приємний щем.

The post Русалка appeared first on Казка українською мовою.

P.S.: Нехай сонце осяює твою мрію щодня!

The post 8 днів життя кота appeared first on Казка українською мовою.

З великим зеленим листком замість парасольки та торбинкою за спиною мишеня йшло лісом. У правій лапці воно тримало крихітну різнокольорову валізку, в якій лежали одяг, улюблені книжки та інші дрібнички. Побачивши величезне дерево, мишеня вирішило перепочити й почекати, поки закінчиться дощ, перш ніж шукати собі нове місце для життя.

Забігши під дерево, воно помітило маленький старий пеньок. Зрадівши, мишеня поставило на нього свою валізку та торбинку. Але коли воно зібралося сісти, почуло голосочок: “Ой, мишеня, ти капелюшок зімнеш! Наш грибочок-пеньочок не любить пом’ятих капелюшків.”

Мишеня підскочило від несподіванки. Не бачачи, хто з ним говорить, воно запитало: “А ти хто?”

“Я горобець, і я живу на цьому дереві”, — відповів голосочок. Горобець вилетів назустріч мишеняті, щоб познайомитися, і сів на пеньок, на який той щойно хотів сісти.

Побачивши мокрого, але веселого і доброго горобця, мишеня заперечило: “Якщо мені не можна сидіти на пеньку, то чому тобі можна?”

Горобець задумався, постукав дзьобом по пеньку і запитав: “Гей, Пеньок, ти вдома?” За мить з пенька вискочив їжачок. Ображено дивлячись на горобця, він пробурмотів: “Я не пеньок, а їжачок!” Насупившись, їжачок відвернувся і побачив мишеня. “А ти як тут опинився?” – запитав він.

“Я втік від мишоловки й вирішив жити в лісі”, — відповів мишеня.

“Правда?” – здивувався їжачок. – “Але як ти тут будеш жити? У тебе ж немає ні хатинки, ні друзів.”

“Хатинку мишеняті збудуємо! Он яке велике у нас ліс, воно прихистить і мишеня”, – сказав горобець. – “А друзі?” – запитав їжачок, звертаючись до горобця.

“Друзі – це я”, – сказав горобець, тицьнувши крильцем на себе. – “Це наш ліс”, – він обвів крильцем навколо, – “і, звичайно ж, ти, їжачок”, – додав він з усмішкою, дивлячись на мишеня.

Мишеня, не вірячи своїй першій удачі в лісі, запитало: “Ви, справді, їжачок і горобчик, допоможете мені почати жити в лісі?”

“Ну звісно «допоможемо!» – відповів горобець. – «Наш ліс дуже добрий і чарівний, і тут для всіх знайдеться місце».

Мишеня було так щасливе, що підійшло й обійняло своїх нових друзів.

The post Мишеня і горобець appeared first on Казка українською мовою.

Ледь Джем вийшов з хати й зачинив хвіртку, як до нього підбіг його друг Одуванчик**. Він притримував капелюшок, боячись, що порив вітру зіпсує його зачіску, і він знову стане лисим. “Одуванчику, що сталося?” — запитав гномик, не встигнувши привітатися. “Біда! У лісі біда!” — задихаючись, відповів друг. “Вовк потрапив у пастку, не може вибратися і злиться, погрожує знайти того, хто це зробив, і з’їсти його!”

“Добре, що ти покликав мене, Одуванчику”, — сказав Джем, і вони разом попрямували до місця події. Поки Одуванчик розповідав новини, вони підійшли до пастки. Поряд із вовком, який косо дивився на всіх і бурмотів погрози, стояли білочка, зайчик та їжачок. Маленькі звірята боялися вовка, але не покидали його.

Побачивши Джема, вовк ледь не заплакав: “Гномику, хтось у лісі поставив пастку, щоб спіймати мене!” Він показав на поранену лапу. Джем підійшов до сірого вовка і сказав: “Сірий, якщо ти не можеш допомогти собі сам, пам’ятай, у тебе є друзі. Друзі потрібні, щоб дружити й допомагати один одному”. “А раптом це хтось із вас поставив пастку?” – пробурмотів вовк. “Це не ми!” – хором відповіли білочка, зайчик та їжачок. Ліс, немов на знак згоди, лагідно схилив свої гілки. “Ми хочемо тобі допомогти, вовче, а ти нам не даєш”, – сказав їжачок. “Не злися на своїх друзів — це не вони”, — заспокоїв вовка Джем і взявся звільняти його з пастки.

Вовк не міг заспокоїтися, скаржився на поранену лапу і казав, що знайде винного. Джем дістав з-за ялини аптечку, вклонився лісу за допомогу, і той у відповідь торкнувся його ковпачка теплим вітерцем, від чого задзвенів дзвіночок, рознісши лісом веселу весняну мелодію.

Коли Джем допоміг вовку, а лісові звірята провели його додому, кожен із них залишив йому гостинець: зайчик – морквину, їжачок – яблуко, а білочка – цілий кошик горішків.

**Власна назва, ім’я вигадане автором казки (прим. редактора)

The post Добро appeared first on Казка українською мовою.

Спочатку сніговик був радий своєму становищу. Він із задоволенням спостерігав за життям лісу: за спритними синичками, жвавими горобцями та поважними снігурами. Але невдовзі йому стало нудно просто стояти. Йому захотілося дізнатися, хто ще мешкає в цьому чарівному місці й, найголовніше, знайти друга.

Він ляснув у рукавицях, підставив долоню під падаючі сніжинки й раптом… чхнув! Сніговик ожив. Повний ентузіазму, він спробував спертися на палицю, але незграбні ноги підвели його, і він покотився стежкою, перетворившись на снігову кулю.

Назустріч йому біг їжачок. Переляканий сніговик вчепився в найближче дерево. Їжачок, побачивши його перелякане обличчя, підбіг і запитав, що сталося.

– Я послизнувся, – сумно відповів сніговик.

– А куди ти йшов? – поцікавився їжачок.

– Я хотів знайти дружбу, щоб із нею подружитися, – зізнався сніговик.

Їжачок задумався, а потім запитав:

– А хочеш, я тобі її подарую?

Сніговик здивовано розплющив очі:

– Хіба дружбу дарують як подарунок?

Їжачок посміхнувся:

– Дружба – це друг, дружба – це усмішка, дружба – це добре. І я хочу з тобою дружити!

І в цей момент маленький сніговик зрозумів, що не тільки дізнався, що таке дружба, але й знайшов справжнього друга.

The post Подарунок appeared first on Казка українською мовою.

The post Чарівний котячий світ appeared first on Казка українською мовою.

Ось і сьогодні в його хатинці витав аромат цукерок та свіжої випічки. Все це він акуратно склав у плетеному кошичку — адже збирався в гості до Їжачка, у якого був день народження. Солодощі запаковані, кошик у руках, і гномик весело закрокував лісовими стежками.

А тим часом Їжачок прокинувся, відчинив віконце, і до кімнати зазирнули веселі промінчики літнього сонця, наче вітаючи іменинника. Він потягнув лапки вперед і почав ранкову зарядку, як раптом у вікно залетів метелик у яскравому квітковому сарафанчику з великим букетом. Слідом — зелений коник з величезним фруктовим тортом і футляром зі скрипкою за спиною.

— З днем народження, Їжачку! — дружно проспівали вони й простягнули свої подарунки.

Їжачок так зрадів, що одразу забув про зарядку. Він подякував друзям і, щасливий, став накривати на стіл під великим абажуром. Не встигли гості сісти, як до них приєднався ще один — гномик Промінчик, друг Їжачка та всіх лісових мешканців.

— Це тобі, Їжачку, з днем народження! — сказав він, простягаючи подарунок.

Але раптом пролунав дивний шум у дворі. Друзі здивовано переглянулися і вибігли назовні. Під високим деревом сиділа білочка, потираючи лобик, а над нею, на гілці, висіло відерце з ягодами та фруктами. По гілці туди-сюди бігав горобчик.

— Гей, Горобчику! — крикнув Їжачок. — Що ти там робиш?

— Він намагається зняти відерце, — відповіла білочка, показуючи на гілку.

Їжачок придивився і зрозумів, що відерце висить занадто високо. Він з гномиком потягнув драбину, щоб допомогти. Але не встигли вони підійти, як гілка не витримала — відро з фруктами впало вниз, а горобець, намагаючись його зловити, впав прямо у відро!

Всі, хто був під деревом, від несподіванки розбіглися. А горобчик, вилазячи з відерця і потираючи забите крильце, ображено пробурмотів:

— Гей, друзі, де ви? Треба ж було так звалитися…

Першою з-за дерева з’явилася білочка, але не встигла вона заговорити, як… дерево раптом заговорило! З його стовбура виступило обличчя доброго старенького, а гілки нахилилися до землі.

— Я вже старий, Горобчику, — сказав Дуб

— Горобчику, — сказав він. — Гілки мої не такі міцні, от ти й упав.

— Я хотів зняти відерце для білочки… Сьогодні ж день народження Їжачка, — винувато зізнався горобець.

— Це я винна, — сказала білочка, забувши про свою шишку. — Я повісила відерце занадто високо.
До горобця підбігли гномик, Їжачок, коник і метелик.

— Нічого страшного, — сказав Їжачок. — Для мене головне — ви, друзі, а не подарунки.

Ці слова так зворушили дідуся-дерево, що він відповів:

— Так, Їжачку, ти маєш рацію. Справжня дружба — найцінніший подарунок.

І тоді гномик та Їжачок винесли під дерево столик, за яким зібралися всі друзі. Коник заграв веселу мелодію на скрипці, і почалося справжнє лісове свято, на якому був і добрий дідусь-дерево.

The post День народження Їжачка appeared first on Казка українською мовою.