Категорія індійська | Казка українською мовою

Невдячний тигр

kazkar — Mon, 20 Oct 2014 17:54:27 +0000

Лютий і жорстокий тигр попався якось у пастку. Він ревів і метався в клітці, ламав залізне пруття — та все було марно. І коли він уже втратив останню надію вирватися, на його щастя, саме проходив один чоловік. Тигр, побачивши його, стрепенувся, жалібно завуркотів і мовив:
— Чоловіче добрий, змилуйся наді мною, врятуй мене! Випусти з цієї клятої клітки!
— Еге ж,— озвався той,— випусти тебе, то ти ще, чого доброго, з’їси мене.
— Схаменися, чоловіче! Чим хочеш присягну, що ніколи більше не скривджу бодай комашки. Віднині й довіку я віддано служитиму людині!
— Ну гаразд, пожалію тебе, випущу на волю,— сказав чоловік.Він одчинив дверцята клітки й випустив тигра на волю.
Та не ступив чоловік і кроку, щоб іти далі своєю дорогою, як тигр стрибнув на нього й прогарчав зловтішно:
— А тепер я поснідаю тобою!
— Схаменися, тигре! — зойкнув чоловік.— Я тебе від смерті врятував, а ти мене хочеш з’їсти! Де ж тоді правда на світі?
— Бач, правди йому захотілося! — засміявся тигр.— Немає на світі ніякої правди, коли хочеш знати!
— Ні, правда на світі мусить бути, вона є! — впевнено мовив чоловік.— Спитай кого хочеш — кожен тобі скаже.
— Згода! Спитаймо у трьох найперших, кого зустрінемо. Коли вони скажуть, що правда є на світі,— так і бути, не їстиму тебе. А ні — то вмить проковтну; я дуже зголоднів.
Довго блукали чоловік і тигр лісом, аж нарешті помітили папугу, що сидів на гілці, поринувши у якісь свої сумні думи.
— Гей, папуго! — гукнув тигр.— Скажи-но нам, чи є правда на світі?Папуга стрепенувся, підвів голову й мовив понуро:
— Вже добру сотню літ прожив я і ніколи найменшого зла не заподіяв нікому. А сьогодні вранці приповз гладкий, здоровезний удав і проковтнув усіх моїх діточок. Жодного не залишив!.. Ні, немає правди на білому світі!
— А що я казав?! — переможно вигукнув тигр.— Таки немає правди на світі!
— Ходімо далі,— мовив чоловік.— Спитаймо ще в когось, хоча б он у тієї пальми, що височіє попереду.
Підійшли вони до пальми, і тигр питає:
— Пальмо, пальмо, скажи, чи є в світі правда?Пальма зашелестіла густим листям і відповіла невесело:
— Не один рік і люд і звір знаходили у затінку моєї густої крони порятунок від палючого сонця. А сьогодні вдосвіта де не взявся дикий кабан, зранив своїми іклами моє коріння, і тепер я мушу повільно вмирати, гинути. Ні, немає на світі правди, ось що я вам скажу!— вигукнула вона розпачливо.
— Ну, переконався ти, що немає правди на світі? — радісно заревів тигр і приготувався стрибнути на чоловіка. Але той застережливо підвів руку й мовив:
— Стривай! Стривай! Ми ж домовлялися спитати у трьох, а не у двох з тих, кого зустрінемо.
— Ну гаразд! — невдоволено буркнув тигр.— Он біжить шакал — спитаймося в нього.
Коли шакал порівнявся з ними, чоловік перепинив його й сказав:
— Вислухай нас, шакале, й розсуди. Оцей тигр попався в клітку, а я пожалів його й випустив з залізної в’язниці. А він тепер, замість дякувати, хоче мене з’їсти. Хіба це справедливо?
— Стривай, стривай, чоловіче, щось я не второпаю,— мовив шакал.— Повтори-но ще раз, як усе було.
— Оцей тигр попався в пастку. А я пожалів його й випустив з клітки на волю. А тепер він заповзявся з’їсти мене. Отака дяка за добро, яке я йому зробив! Хіба це чесно? Невже немає правди на світі?
— Он як,— замислено протяг шакал.— Така заплутана справа… І не одразу збагнеш, що до чого. Ти кажеш, чоловіче, що попав у клітку, а тигр пожалів тебе і…
— Та ні! Це тигр попав у клітку, а я його випустив.
— Ага, здається, зрозумів,— кивнув головою шакал.— Клітка сиділа в тигрі, а ти її випустив на волю…
— Та ні ж бо! — люто гарикнув тигр.— Це я сидів у клітці, а цей чоловік проходив мимо, зглянувся на мої благання й випустив мене на волю! Тепер уже второпав?
— Не гнівайтесь, шановний тигре! — злякано пробелькотів шакал.— Надто вже все тут заплутане. Аби ж то я на власні очі бачив, як воно все було. А так, з ваших слів, годі второпати, що до чого!
— То ходімо вже, покажу, як воно все було, коли ти такий недолугий! — сердито мовив тигр.— А коли й тоді не второпаєш, нарікай сам на себе — обох вас з’їм і навіть кісточок не залишу!
Коли вони підійшли до клітки, тигр озвався знову:
— Я сидів у цій клітці, розумієш? А він, тобто чоловік, ішов мимо, побачив, що я метаюся, пожалів мене й випустив на волю. Чого тут не розуміти — усе ж ясно!
— Зрозумів, нарешті зрозумів! — радісно вигукнув шакал.— Я сидів у клітці, а чоловік почув, що я в ній сиджу і… А клітка сиділа в пастці, а він, тобто… Ху-ух, знову виходить щось не те! Бідна ж ти моя голівонько! Ні, певно, я так і не збагну нічого своїм куцим розумом!
— Тьху на тебе, йолопе! — аж стенувся від люті тигр.— Ба ні, ти таки збагнеш у мене, як воно все було! А то не минеш моїх зубів і кігтів!.. Тож слухай, слухай уважно й дивися на мене! Я — тигр! Тигр, ти розумієш це?
— Р-розумію,— промимрив шакал, удавши, що дуже злякався.
— А це перед тобою — чоловік! Ти зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів, паночку!
— А це ось — клітка! Второпав, бевзю?
— Второпав, второпав, паночку!
— Так от: я, тигр, сидів у цій клітці, бився об пруття, а він, тобто цей чоловік, якраз ішов…
— Пробачте, шановний тигре, що перебиваю вас. Але я ніяк не втямлю…
— Чого ще ти там не втямиш? — гарикнув тигр.
— Я… я… не збагну, як ви опинилися в клітці.
— Та що тут розуміти, дурню?
— Бо ви он який здоровезний, а клітка ж маленька. Одна ваша лапа і то навряд чи влізе в неї. Ні, ви там не поміститесь! — впевнено мовив шакал,— Де вже вам улізти в неї!
Тигрові нарешті урвався терпець, і він, нічого не кажучи, вскочив у клітку.
— Дивися, телепню! — вигукнув він.— Отак все було! Тепер уторопав?
— Тепер уторопав,— спокійно відповів шакал.
Він підійшов до клітки, зачинив дверцята і взяв їх на міцний засув.
— Ну от,— мовив чоловік до тигра,— а ти казав, що немає правди на світі. А я собі так міркую: коли ти вже знов сидиш у клітці, то правда па світі таки є!

The post Невдячний тигр appeared first on Казка українською мовою.

Справедливий вирок

kazkar — Fri, 17 Oct 2014 20:43:37 +0000

Були собі три купці. Одного звали Білобородий, другого — Безбородий, а третього — Лисий. Вони й були такі. Купці як купці — скупуваті, хитруваті, до грошей охочі.
І мали купці комору, де зберігали крам — килими, шовки, сарі, дготі й таке інше. І дуже вони боялися злодіїв, понад усе на світі. Через це й найняли в комору сторожа, якого звали Ані.
Та купців підстерігала зовсім інша біда. В коморі завелися миші й почали їсти крам.
Тоді Білобородий, Безбородий і Лисий сказали сторожеві:
— Іди на базар і купи доброго кота!
— Нащо йти на базар? — відповів Ані.— Купіть мого кота.
— І скільки ж ти за нього хочеш? — питають купці.
— Та не дорого,— каже Ані.— По монеті за лапу.
Тоді Білобородий, найскупіший і найхитріший серед купців, питає:
— А в твого кота скільки лап — чотири?
— А скільки ж! — відказує сторож.
— А нам і трьох досить, по лапі на кожного,— заявляв Білобородий. — Якщо кіт добрий, то він ловитиме мишей і на трьох лапах. Ось тобі три монети, і принось у комору кота. Ані почухав потилицю та й питає:
— Виходить, четверта лапа в кота залишиться моєю?
— Атож, твоєю,— згодилися жадібні купці.
І сторож приніс у комору свого кота. Спочатку все було гаразд, кіт старанно ганяв мишей, та незабаром сталося з ним лихо. Погнався він за мишею, упав з полиці й поламав передню праву лапу.
Пішов Ані до своїх господарів та й каже:
— Треба лікаря кликати, кота лікувати. Хто з вас, шановні купці, дасть гроші на лікаря?
— Я платив за передню ліву лапу,— відразу застеріг Білобородий.— Отож кіт поламав не мою лапу.
— А я платив за задню ліву! — вигукнув Безбородий.
— А я за задню праву! — схитрував і Лисий.
— Виходить, кіт поламав лапу, яка належить Ані,— промовив Білобородий.— То хай наш сторож і платить лікареві!
Так — то й так, Ані не став сперечатися.
Узяв він кота в мішок і пішов до лікаря. Той направив котові лапу і перев’язав її. За це Ані заплатив лікареві три монети, які одержав від купців за кота. На прощання лікар сказав:
— Поки що твій кіт поскаче на трьох лапах, а згодом і на четверту стане.
Увечері Ані знов пішов у комору сторожувати. І кота взяв.
А миші вже знали, що кіт поламав одну лапу. «Тепер,— вирішили вони,— його нема чого боятися».
Бідному котові й справді було важко ганятися на трьох лапах за мишами. Скакав він, скакав, і якось ненароком зачепив хвостом свічку. Свічка впала, спалахнула пожежа, і скоро від купецької комори та краму лишився самий попіл.
Купці як побачили, що сталося, то від жалю та злості мало не полускалися. Прибігли до Ані й кажуть:
— Це кіт в усьому винен. Але він належить нам чотирьом. Отож за четверту частину наших збитків маєш ти заплатити.
Але сторож тільки й мав багатства, що старе дготі на собі. Тоді Білобородий і каже:
— Наш крам коштував тисячу рупій. І якщо ти не заплатиш четвертої частини, двісті п’ятдесят рупій, ми потягнемо тебе в суд, і тобі присудять працювати на нас до самої смерті даром!
І купці потягли сторожа до судді.
У судді найстарший і найхитріший з-поміж купців, Білобородий, виступив наперед і, показавши на кота з перев’язаною лапою, промовив:
— О наймудріший і найсправедливіший! Вислухай нашу скаргу. Цей кіт перекинув свічку і влаштував пожежу. Наша комора і весь крам згоріли. А кіт належить нам чотирьом. Тепер скажи: хіба власники кота не повинні платити за збитки порівну, кожен четверту частину?
— Повинні,— відповів суддя.
— Тоді нехай Ані й заплатить нам свою частину — двісті п’ятдесят рупій!
Тут суддя й питає:
— А чого це у вашого кота перев’язана лапа?
— Та він поламав її, коли ловив мишей, — відповідають купці.— А лікар направив її і перев’язав.
— Лікар? — перепитав суддя. Потім звернувся до Білобородого: — І скільки ж ти заплатив лікареві?
— Я нічого не платив. Бо кіт поламав не мою лапу.
— А ти скільки заплатив лікареві? — питає суддя Безбородого.
— І я нічого не платив,— відповідає той.— Я ж купував собі іншу лапу!
— То, виходить, лікареві платив ти? — звертається суддя до Лисого.
— Та що ви! — замахав руками Лисий.— Поламана лапа в кота належить нашому сторожеві. Він і заплатив лікарю.
— Он воно як! — здивувався суддя.— Сторожеві, кажете?
— Атож, оцьому,— показали купці на Ані.
— Отже, вам інші три лапи належать?
— Авжеж! — влад відповіли купці.
— А кіт,— вів далі суддя,— перекинув свічку, коли бігав на трьох здорових лапах?
— Так,— кивнули головами купці.
— А ті здорові лапи належали вам,— міркував уголос суддя.— Виходить, кіт зробив пожежу, коли бігав на ваших лапах… Ну, то сторож нічого вам не винен!
Почувши цей вирок, Білобородий, Безбородий та Лисий розлючено перезирнулись і подалися геть.
А сторож Ані, задоволений справедливим вироком, узяв кота та й пішов собі додому.

The post Справедливий вирок appeared first on Казка українською мовою.

Про що співає соловейко

kazkar — Thu, 16 Oct 2014 18:40:53 +0000

Пролітав якось над річкою соловейко. Бачить — на березі росте кущ.
— Ой, який зелений кущ, який гарний кущ!— захоплено вигукнув соловейко.— Яка краса! Таких кущів я зроду не бачив!
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Наспівався соловейко досхочу й знов підлетів до куща. Дивиться — а на ньому ще й плід невеличкий висить.
— Ой, який плід, який плід! — захоплено вигукнув соловейко.— Який зелененький, який гарненький плід! Я зроду такого не бачив.
І соловейко на радощах знов затьохкав-заспівав.
А що ж він мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Та ось до куща підлетіла якась невеличка пташка — сіренька, з білим хвостиком.
— Ану геть звідси! — обурено вигукнув соловейко.— Це мій кущ! Не сідай на нього й не дивись на його плід!
— Твій? — здивувалася пташка.— А чому це твій?
— Бо я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій!
— Але ж не ти його посадив і виростив! —сказала пташка з білим хвостиком.
— То й що?! Ось я сяду на нього й сидітиму доти, доки плід доспіє, і я його з’їм.
Сіра пташка нічого не відповіла й полетіла собі. А соловейко сидів на кущі й ждав.
Нарешті з зеленого плода розквітла рожева квітка.
— Ой, яка квітка, яка квітка! — вигукнув соловейко.— Яка рожева, яка гарна квітка! Я такої квітки зроду ще не бачив.
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб на радощах витьохкувати та виспівувати.
Так соловейко тьохкав, співав і все ждав, ждав, ждав. Йому, бідолашному, дуже хотілося, щоб плід поспів! Хотілося з’їсти його самому й нікому не дати, ні з ким не поділитися…
А то був не звичайний кущ. То був…
Та звідки соловейкові знати, що то був за кущ? Адже це знає тільки людина, бо вона — найрозумніша на землі!
І ось прийшов до куща селянин. Соловейко йому й каже:
— Не чіпай куща! Він мій, я не дам тобі сидіти біля нього й дивитися на рожеву квітку! А вже поласувати плодом — і поготів!
— Твій? — здивувався селянин.— А чому твій?
— Бо мій! Я його знайшов, я біля нього співав, і тепер він мій.
— Але ж не ти його посадив і виростив! — обурився селянин.
— То й що! Бачиш он ту квітку? З неї визріє плід, я його з’їм сам. І тобі не дам.
Та селянин був мудрий чоловік. Він тільки засміявся у відповідь.
— Ну що ж,— каже,— жди. Тільки затям: у житті багато чого такого, чого не можна з’їсти самому. І все ж воно заслуговує на твої чудові пісні.
Сказав так і пішов.
А соловейко все сидів, і ждав. Бідолашний не здогадувався, що кущ, на якому він сидів,— бавовниковий.
Спочатку в бавовника виростає брунька. Отож соловейко, побачивши її, подумав, що то плід. Потім з’являється рожева квітка, а далі — коробочка. Згодом коробочка лускається, і з неї вилітає бавовна, а вітер розносить її далеко-далеко на всі боки.
— Ой, плід доспів, доспів! — захоплено вигукнув соловейко, дивлячись, як довкола кружляють білосніжні пушинки.— Мій плід доспів, доспів! Який він гарний! Я такого зроду не бачив!..
І соловейко на радощах затьохкав-заспівав.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко, щоб витьохкувати та виспівувати. Соловейко завжди соловейко — стомлений він чи голодний, сумний чи веселий. Він завжди співає. Соловейко — чудовий співець і завжди виливає душу в пісні.
О, як він співав! То була його найкраща пісня. Соловейко гадав, що нарешті збулася його мрія. Так, плід доспів, і він сам-один його з’їсть! Адже він стільки ждав, стільки ждав…
Нарешті соловейко доспівав свою пісню, підлетів ближче до коробочки й зазирнув у неї. І що ж він побачив? Коробочка була порожня!
— Порожня! — здивовано тьохнув соловейко.— Коробочка порожня! Порожня!..
І соловейко знову затьохкав-заспівав…
Але не від радощів, ні. Цього разу соловейко співав од горя.
А що ж він іще мав робити? На те він і соловейко… Він би плакав, ридма ридав, якби вмів. Та соловейко не вмів плакати, він умів тільки співати. Усе в нього виливалося в пісні — і радість, і горе, і сміх, і сльози.
— Порожня, порожня коробочка! — виспівував соловейко.— Безплідний кущ! Ти нікому, нікому не потрібний! Нащо тобі стояти тут, нащо жити на світі, коли ти нікому, нікому не потрібний!..
Тут прийшов селянин. Прислухався він до соловейкової пісні, всміхнувсь та й каже:
— Славна ти пташка, соловейку! Але ти помиляєшся. Поміркуй сам. Ти ось невеличкий, сіренький, з вигляду непоказний. Та краса твоя не в цьому, а в голосі. Спів твій зачаровано слухають і люди, й птахи, й звірі. Так і кущ. Його краса не в тому, що він дає смачні плоди, а в білосніжних пушинках — у бавовні. І народжується вона в коробочці. Тепер коробочка порожня, бо бавовна розлетілася по всьому світу. Бачиш мій одяг? Він теж із бавовни. І в інших людей одяг з бавовни.
Селянин пішов, а соловейко лишився сидіти на кущі. Він сидів і все думав, думав, думав. І хоч був він маленький та з вигляду непоказний, зате тямущий. Він усе зрозумів.
Соловейко радісно стріпнув крильцями, розтулив дзьобика й весело затьохкав-заспівав.
— О, який гарний кущ! Який чудовий! На ньому родять плоди, яких не можна їсти, але вони найкращі в світі! Кращі за найсмачніші ягоди! Бо вони потрібні всім, всім, всім!
Соловейко закинув свою невеличку голівку назад і все тьохкав, співав…
— Ні, ця коробочка не порожня! Ні! В ній народилися білосніжні пушинки! Вони прекрасні, як саме життя! Пушинки розлетілися по світу на радість усім, усім, усім!
А що ж соловейко мав робити? На те він і соловейко, щоб тьохкати-співати.
Відтоді соловейко ніяк не вгамується і все співає, співає, співає. Він хоче, щоб усі на світі — люди, птахи, звірі — знали, який чудовий у нього кущ. Бо в його коробочці народжуються білосніжні пушинки. Вони прекрасні, як саме життя.
— Найдорожче не те, що можна з’їсти,— співає соловейко,— а те, що потрібне всім, всім, всім!..

The post Про що співає соловейко appeared first on Казка українською мовою.

Гроші чи розум

kazkar — Fri, 10 Oct 2014 19:03:09 +0000

Засперечалися якось багатій і бідняк про те, що краще: гроші чи розум. Багатій каже:
— Ось ти, приміром, бідний, мов горобець у лісі. Що ж, допоміг тобі розум?
— А дурному й гроші не поможуть! — відповідає бідняк.
— Ба ні! Гроші — всьому голова, вони в будь-якій біді зарадять.
— Без розуму гроші нічого не варті,— стоїть на своєму бідняк.— А розум і без грошей може стати людині в пригоді.
— Дурниці верзеш! — гнівно каже багатій.— Давай поб’ємось об заклад. Якщо твій розум виявиться сильнішим за мої гроші, я плачу тобі тисячу рупій. А якщо мої гроші виявляться могутнішими за твій розум, ти станеш моїм рабом. Згода?
— Згода,— відповідає бідняк.
І вони вирішили піти до раджі, щоб той розсудив, на чиєму боці правда.
Прийшли до раджі, розповіли про суперечку. А той правитель був жорстокий, злий. Не минало дня, щоб він не карав на смерть когось із своїх підданих. І того дня за його наказом уже скарали трьох нещасних.
Побачивши багатія й бідняка, раджа хотів був покликати ката, але передумав. Він пригадав батьківський заповіт: «Ніколи не вбивай за один день більше трьох підданих, а то скоро нікому буде доглядати твоїх слонів, пасти твою худобу, обробляти твій бавовник і жати твій рис».
Отож раджа й не зважився порушити батьківського заповіту і придумав таку хитрість. Дав багатієві й бідняку скріпленого сімома печатками листа і сказав:
— Передасте́ цього листа володареві сусіднього царства. Коли повернетесь, дістанете від мене нагороду.
Прийшли багатій і бідняк у сусіднє царство, віддали володареві листа і ждуть, що той скаже.
Володар розкрив листа й почав голосно читати:
— «О могутній і шановний сусіде-володарю! Якщо не бажаєш собі зла, скарай цих двох чоловіків!»
Багатій, як почув це, враз упав володареві в ноги:
— Змилуйся, о великий і всемогутній! Візьми всі мої гроші, тільки не забирай у мене життя!
— У мене й своїх грошей досить,— відказує володар.— Гей, охоронці! Відведіть цих двох нечестивців до в’язниці! Завтра кат зітне їм голови!
Охоронці схопили обох. Багатій заходився просити:
— Відпустіть мене, я заплачу! Кожному дам по тисячі рупій!
Та охоронці не відпускають — бояться, щоб володар не наказав і їм усім постинати голови.
— Без голови,— каже старший охоронець,— і гроші не потрібні!
На другий день зібралися придворні, вийшов володар. Ось і кат з’явився з мечем. Тільки-но бідняк його побачив, як гучно й весело засміявся.
— Ти що — з глузду з’їхав? — зчудувався володар.— Чого ти смієшся?
— Вислухай мене, о могутній,— каже бідняк,— і ти зрозумієш, чого я сміюся. Тиждень тому в палац нашого раджі прийшов мудрий віщун. Побачивши нас двох, він сказав раджі: «Поки в твоїх володіннях житимуть ці два чоловіки, на твою землю падатиме лихо за лихом — чума, голод, зливи, засуха. Спробуй позбутися цих двох. Але пам’ятай: якщо їх уб’єш ти, то всі лиха — і чума, й голод, і засуха — прийдуть у твої володіння воднораз. Нехай їх скарає інший володар, і тоді всі лиха впадуть на його голову…»
Почувши таке, володар розлютився.
— Ага! То ваш раджа замислив наслати на моє царство смерть! — закричав він.— Вертайтеся назад до того підлого пса й скажіть: через три дні я виступаю проти нього війною! Мої хоробрі вояки візьмуть вашого раджу в полон, а я накажу запрягти його в плуг і орати ним землю!
Багатій і бідняк вклонилися й мерщій подалися додому. По дорозі бідняк каже:
— Тепер ти бачиш, що розум сильніший за гроші? Якби не я, не носив би ти вже голови. Віддавай мені тисячу рупій!
Але скупий і хитрий багатій відповів:
— Прийдемо додому, а там побачимо.
Шкода було йому грошей, і надумав він звести бідняка з білого світу. От прийшли вони до свого раджі та й кажуть:
— Сусідній володар послав нас сказати, що йде на тебе війною. Через три дні його вояки топтатимуть наші землі!
Злякався раджа, питає:
— За віщо ж мій сусід на мене так розгнівався?
А багатій і каже:
— Це все оцей злидень наробив.
І розповів усе, як було.
Раджа як тупне ногою, як крикне:
— Обом голови з плечей! Гей, де мій кат?!Багатій і цього разу впав навколішки:
— О всемогутній! Змилуйся наді мною — всі свої гроші віддам, усе золото!
А раджа кричить катові:
— Рубай їм голови! Це через них сусідній володар іде на мене війною!Кат ширше розставляє ноги, вже й меч заносить. Тут бідняк як зарегоче! Сміється, спинитись не може, аж сльози на очах виступили.
Кат розгубився, не знає, що робити.
— Ти що — з глузду з’їхав? — питає раджа.— Чого ти смієшся?
— Та я подумав про те, як після моєї смерті сусідній володар запряже тебе в плуг і оратиме тобою землю. Бо ти ж не знаєш, що тільки я можу зупинити вороже військо. Виходить, ти сам бажаєш собі лиха. От я й сміюся.
— Гаразд,— каже раджа.— Скарати я тебе встигну. Але знай: якщо не спиниш ворожого війська, тебе чекає ще страшніша смерть!
Тоді бідняк попросив, щоб йому дали коня. Він, мовляв, виїде назустріч ворожому війську.
Раджа наказав привести коня.
Сів бідняк верхи й помчав назустріч воякам сусіднього володаря.
На кордоні побачив він вороже військо. Попереду їхав сам володар. Прискакав бідняк до нього та й каже:
— Поки я живий, жоден твій вояк не топтатиме наші землі. Спочатку тобі доведеться вбити мене. Але дорого ти заплатиш за мою смерть!
Володар подумав: «Якщо я вб’ю його, збудуться слова того віщуна, і на мої землі впадуть чума, голод і засуха!..»
— Ні,— мовив уголос володар,— хай тебе вбиває твій раджа! А я собі не ворог!
І повернув своє військо назад. Прискакав бідняк до раджі та й каже:
— Я свою обіцянку виконав. Вояки-чужинці не топтатимуть наш край.
Задоволений раджа наказав виплатити біднякові з казни тисячу рупій. Бідняк узяв гроші, а тоді підійшов до багатія:
— Ти програв, плати мені й ти!
Мусив і багатій відрахувати тисячу рупій.
Узяв бідняк на плечі мішок із грішми та й мовить на прощання багатієві:
— Тепер бачиш: дурневі й гроші не поможуть, а розумний і без грошей зарадить собі в біді!

The post Гроші чи розум appeared first on Казка українською мовою.

Чому кажани не з’являються вдень

kazkar — Wed, 08 Oct 2014 19:30:07 +0000

Давно, дуже давно, коли ще звірами й птахами ніхто не правив, зійшлися вони в лісі на збори. Зійшлися, щоб вибрати собі царя. Довго вони радились, хто ж ними правитиме.
Нарешті леопард сказав:
— Виберімо лева! Ні серед птахів, ні серед звірів рівні йому немає. Немає такого дужого, як він.
Всі звірі згодилися з леопардом, а птахи промовчали. Воно й не дивно: адже їм хотілося вибрати такого царя, щоб умів, як вони, літати. Зрештою виступив наперед орел і сказав:
— Хто не знає лева! Він дужий і розумний, але, на жаль, тільки на землі. А треба вибрати такого царя, який правив би нами і на землі, і в небі.
Птахам сподобалася хитра пропозиція орла.
— Царем треба вибрати яструба,— озвався інший птах.— Він серед нас найдужчий і літає найкраще. Крім того, він може спуститися на землю й гострим дзьобом та кігтями вбити будь-якого звіра.
Птахи знов закивали головами й радісно закричали на знак згоди. Та звірі стояли на своєму: вони хотіли вибрати царем лева. Сперечалися, сперечалися звірі та птахи, поки й полаялись. Тільки кажани сиділи мовчки, не кричали й не сварилися. Вони ніяк не могли вирішити, на чий бік пристати, кого підтримати — птахів чи звірів. Бо хоч вони й уміли літати, як птахи, але ж яєць не клали, а дітей своїх годували молоком, як звірі.

Розпочалася в лісі жорстока війна між птахами та звірами. Спочатку гору взяли звірі. Багато птахів полягло. Побачивши, що перемогли звірі, кажани відразу приєдналися до них і сказали:
— Всім вам ясно, шановні звірі, що ми не птахи. Бо хоч і літаємо, але яєць не кладемо, а дітей вигодовуємо молоком.
Захоплені перемогою, звірі прийняли кажанів у свою сім’ю. Тим часом вцілілі птахи зібралися докупи й почали думати-гадати, як перемогти звірів.
— На землі ми звірів ніколи не переможемо,— сказав орел.— Загинемо всі, та й край. Треба напасти на них із неба.
Так птахи й зробили. Яструб каменем кинувся на лева й виклював йому очі. Інші птахи гострими дзьобами та міцними кігтями повбивали інших звірів. Коли птахи святкували перемогу, кажани сказали:
— Шановні птахи, хіба ж вам не ясно, що ми з вашого роду?! Що правда, ми не кладемо яєць і вигодовуємо дітей молоком, як звірі, проте літаємо так само, як і ви.
Захоплені перемогою, птахи прийняли кажанів у свою сім’ю.
Довго ще воювали між собою звірі та птахи, поки нарешті уклали мир. Домовились, що в небі царюватиме яструб, а на землі — лев.
Зібралися звірі та птахи на велике свято й заходилися співати й танцювати.
Закортіло й кажанам повеселитися. Підлетіли вони до звірів, але ті загукали:
— Та ви ж не звірі, а птахи! От і йдіть до своїх!
Злякалися кажани й поховалися у листі. Цілий день сиділи вони в схованці й вилетіли аж уночі, коли звірі та птахи поснули.
Кажуть, кажани тому й не з’являються вдень, що бояться і звірів, і птахів.

The post Чому кажани не з’являються вдень appeared first on Казка українською мовою.