Дурман ішов вулицею свого міста й задумливо кліпав на всі боки очима. Шукав хоч щось нове й цікаве для своїх розваг. Він без вагань хапався за будь-яку ідею. При цьому ніколи не замислювався, чи думка гарна та чи може з неї щось вийти.

Але сьогодні голова була порожня, наче труба. Здавалося, гукнеш в одне вухо, і звук вилетить з іншого, не змінившись.

Несподівано Дурман побачив трьох кактусів: Стетсона, Обергонію та Коріфанту. Вони неквапливо йшли йому назустріч, ніби ходили тут щодня. Хоча мешкали далеко за містом у піщаниках.

– Добрий день, друже, – чемно сказали вони майже одночасно.

– Привіт! – радісно вигукнув Дурман. – Давно вас не бачив.

Він побіг до них і кинувся обнімати невеликого, схожого на кулю, Коріфанту, який був найближче. Той хотів попередити його про свої голки, але не встиг.

– Ой-ой-ой! – закричав Дурман від болю, відскочивши. – Я й забув, що ви колючі. Листки собі попроколював. Тепер буду дірявий, наче мене Будяки покусали.

– Вибач, — відповів високий ребристий Стетсон. – Ми такі.

– Знаю, але не втримався… Ви у нас що робите? У гості завітали? Прямуєте кудись через наше місто? Чи, може, на свято прийшли, про яке я не знаю? Або від королеви щось потрібно?…

– Коли нам відповідати? – мило усміхнулась прекрасна Обергонія з великими білими квітами на голові. – Ти сиплеш питаннями безперестанку.

– Я й не помітив. Ну, то кажіть уже.

– Ми до лікаря Півонії…

– Що сталося? – Дурман стурбовано оглянув кактусів і помітив на одному корінці Коріфанти пов’язку. – А-а, тепер бачу, в кого проблема.

– То я необережно сам себе почухав, — промовив той, вловивши погляд квітки. – І поранився. Але це дрібниці – загоїться.

– Кумедно. Кактус забув про свої колючки.

– А йшли ми до лікаря, — підхопила думку товариша Обергонія, — бо у Стетсона невідомо чому почали сохнути голки.

– Саме так, – підтвердив той, нишком кинувши погляд на Обергонію.

– Прикро це чути, — щиро знітився Дурман.

Він підійшов до кактуса й зі словами: «Бідненький, хворенький» спробував погладити. Але й цього разу вколовся його гострими колючками.

– Ай! – скрикнув од болю. – Знову забув про ваші голки.

– А ми й тепер не встигли тебе зупинити, — зі співчуттям промовив Стетсон.

– Більше не буду підходити до вас близько, — зробив висновок Дурман, і додав: – ви йдіть до Півонії, а я повідомлю про вас Її Величності.

– Ми не хочемо нікого турбувати своїм приходом, — сказав Коріфанта.

– А я люблю усім завдавати клопоту. Квіти, звісно, обурюються, коли я їх дістаю. Але насправді їм це подобається.

– Звідки ти знаєш?

– Бо я найкращий квітковий психолог і бачу, що їхнє невдоволення не щире.

– Справді?

– Принаймні, мене жодного разу не побили…

Від такої відповіді троє новоприбулих здивовано перезирнулися, а Дурман махнув їм листком і побіг до королівського палацу.

За кілька хвилин він мало не влетів до тронної зали.

– Кактуси! – щосили заволав він.

– Що з ними? – стрепенулися королева Червона Орхідея з придворними.

– Вони в лікаря!

– Їх там багато? – не зрозуміла Її Величність. – У них епідемія?

– Та ні, троє, — вже тихіше пояснив Дурман. – А хворий лише один.

– Чого ж ти репетуєш, наче всі кактуси постриглися наголо? – обурився радник королеви Мокрий Іван.

– Бо в нас гості! А це завжди чудово!

– І хто до нас завітав? – поцікавився чоловік королеви Едельвейс.

– Стетсон, Обергонія та Коріфанта.

– Обергонія! – мало не заплакала від розчулення Ромашка. – Це ж моя подруга. У нас із нею навіть квіти схожі. Чи не вона захворіла?

– Ні, — заспокоїв її Дурман. Він виглядав дуже поважно, адже перебував у центрі уваги. – Я так зрадів їм усім, що не все запам’ятав. Здається, щось там у Стетсона.

– Мабуть, ти так тішився, що поліз обніматися з ними, — Мокрий Іван указав на дірки в листочках вісника появи гостей.

– Вірно, — зовсім не знітився той. – Тепер, якщо вони навіть будуть падати, то я не ризикну їх ловити.

Усі присутні в залі всміхнулися.

– А мене кактуси навчили танцювати, — несподівано сказав поет Фіалка.

– Як? – здивувалася Ромашка. – Вони ж самі не вміють.

– Зараз розповім, — автор придворних віршів задумливо подивився у вікно, потім гордовито розвів листочки й урочистим голосом мовив:

Сів на кактус випадково

І від болю став стрибати.

Саме так колись раптово

Я навчився танцювати.

Квіти засміялися, але королева підняла листок угору й зупинила веселощі.

– Ви, мабуть, забули, що Стетсон прийшов до Півонії, — нагадала вона. – Отже, він захворів, і треба його провідати. Кактуси нам друзі, завжди допомагають, а колись навіть захистили від знахабнілих бур’янів. А ще нехай наш цілитель огляне дірки в листочках Дурмана.

– Згода, — першою погодилася Ромашка, впустивши на землю сльозу. – Ходімо хутчіше. Треба пересвідчитися, що з ними обома все гаразд.

Червона Орхідея з Едельвейсом та придворними вийшли з палацу й рушили до будинку лікаря. Дорогою Дурман роздивлявся свої поранені листочки й раптом сказав:

– А може їх не варто лікувати. Під час вітрів я зможу краще рухатися. Вихор буде пролітати крізь дірки, а мене не штовхатиме.

– Нехай це вирішить лікар, — порадив йому Едельвейс, який ішов поруч.

Біля будинку Півонії квіти ще здалеку побачили Коріфанту, який очікував своїх друзів-кактусів на вулиці. Біля нього зупинялися перехожі, віталися, питали про причини появи в місті. Той привітно відповідав, дякував за співчуття з приводу хвороби Стетсона.

Аж раптом біля Коріфанти, наче з-під землі, виріс великий і, як завжди, лихий Будяк.

– Що ти тут робиш? – злісно запитав бур’ян.

– Ми до лікаря прийшли, — як і всім, чемно відповів кактус, — у Стетсона голки сохнуть, а ми не знаємо чому.

– Це той здоровило?… Хай би в нього всі колючки повідпадали.

– Так негарно казати.

– Пхе! Якась подушка з голками буде мене вчити!

– Ти хочеш мене образити? – трохи насупився Коріфанта.

– Хочу, — і не думав спинятися Будяк. – А ще мрію пику тобі натовкти, щоб більше на нашу територію не приходив.

– Я завітав не до тебе, але можеш ризикнути мене побити.

– То ти ще й нахабний?

– Лише трошки. До твоєї зухвалості мені далеко.

– О-го-го! – Будяк не чекав такої відсічі і ще більше розізлився.

Він замахнувся найбільшим своїм листком і щосили вдарив кактуса.

– Ай! – сам закричав після цього від болю, проколовши собі кінцівку.

Але це його не спинило. Навпаки, бур’ян оскаженів, накинувся на Коріфанту й почав безладно бити його з усіх боків. Та лише завдавав собі ще більше болю, наробивши нових дірок у власних листочках.

А Кактус увесь цей час навіть не рухався, а тільки зневажливо посміхався.

Врешті, не тямлячи себе від люті, Будяк різко відхилився й буцнув противника своєю колючою головою. Але голки кактуса були значно довшими та міцнішими. Нападник наштрикнувся на них, а відчепитися не зміг. Врешті, розбишака повис у повітрі, кумедно дриґаючи корінцями та листочками.

– Агов! – заволав щосили він. – Голкосховище зелене! Відпусти мене!

У цей момент до них підійшли Червона Орхідея, Едельвейс та придворні.

– Привіт, друже! – привіталися вони з кактусом.

– Що це за гидка прикраса на тобі? – спитав Мокрий Іван, усміхнувшись.

– Сама вчепилася, — підтримав жарт Коріфанта.

– Треба відпустити Будяка, — втрутилася в їхні веселощі королева.

– Але ж він перший напав, — обурився Дурман. – Можна я йому вріжу?

– Він уже достатньо покараний, — наполягла на своєму Її Величність.

– Не можна його бити, — підтримала Червону Орхідею Ромашка, жалібно схлипнувши. – Ми всі віримо, що Будяки зможуть стати кращими.

Кактус слухняно опустив бур’ян на бруківку, але відчепитися той не зміг. Довелося кликати лікаря.

Півонія вийшов зі свого будинку вже з маленькою баночкою чудодійної мазі. Але навіть він був здивований побаченим.

– Ого! – вигукнув. – Голки вп’ялися дуже глибоко. В тебе голова не болить? – спитав у Будяка.

– Ні, — буркнув той.

– Невже до мозку не дістало?

– Немає в мене мозку. Кому він потрібен? Лише довбешка від нього ниє.

Після такої відповіді питань більше не виникало. Півонія змастив голову бур’яна й обережно визволив його. А Будяк почухався і, навіть не подякувавши, почвалав геть.

– Лікарю, — знову заговорила королева. – Подивися на листочки Дурмана. Він ненароком обійняв Стетсона.

– Це була погана ідея, — Півонія похитав головою й озирнувся до невдахи.

А той навіть не чув, що саме про нього говорять. Приклав дірявий листок до очей та уважно щось роздивлявся крізь проріхи.

– Щось цікаве побачив? – звернувся до нього лікар, легенько доторкнувшись.

– Поки що нічого, — відповів Дурман. – Але я не хочу лікувати рани. Крізь них я зможу непомітно стежити за кимось. Ось тебе я бачу, а ти мене ні.

Неподалік тихенько засміявся Мокрий Іван. Півонія теж здивовано глянув на пораненого, та заперечувати не став. Натомість промовив:

– Залишати так не можна. Листочки будуть рватися далі.

– Ну гаразд, — знехотя погодився Дурман, показуючи кінцівки.

Цілитель змастив їх, а тоді повернувся до Коріфанти.

– Я бачу, і в тебе проблеми. Знімай пов’язку.

– То дрібниці, – відмахнувся кактус.

– Хто зовсім лікаря не слухає,

Той потім з горя лоба чухає. – раптом склав віршика Півонія, а тоді додав: – Хоча тобі й лоба чухати не можна, знову поранишся.

Він змастив подряпину й покликав усіх до себе. На вулиці, як і раніше, залишився Коріфанта. Поруч із ним сумно роздивлявся свої листочки Дурман. У його голові виникли нові ідеї застосування дірок. Але ці думки були тепер ні до чого, адже рани загояться дуже швидко.

У будинку лікаря всі, хто зайшли, побачили двох кактусів, які неголосно розмовляли між собою. Навіть здалеку було видно незрозумілий блиск в очах високого ребристого Стетсона.

– Доброго дня, Ваша Величносте! – вклонилися кактуси.

– Вітаю вас! – промовила королева. – Рада всіх бачити, але не через хворобу.

– Так сталося, — скромно зітхнув Стетсон, кинувши погляд на Обергонію.

Тим часом Ромашка підбігла до своєї колючої подруги, але та встигла її зупинити, щоб не було нових поранень через голки. Приятельки відійшли трохи вбік і защебетали про щось своє.

– Так от, — почав розповідати Півонія Червоній Орхідеї, — у Стетсона сохнуть колючки. А це небезпечно для кактуса. Ні посухи, ні паводку в них не було. Я оглянув його від корінців до останньої голки. Причини не бачу. Крім того, час від часу в очах пацієнта з’являється нездоровий блиск, що лякає мене ще більше…

У цей момент у кімнату влетів Дурман.

– Я знаю як вилікувати Стетсона! – крикнув він, перебивши лікаря.

– Як! – одночасно вигукнули квіти, що були в будинку.

– Треба дати йому ліки!

– Які!?

– Не знаю. Я зробив головне – подав ідею. А далі вже самі думайте. Не лише я маю все вигадувати.

Всі ошелешено порозкривали роти, але сказати нічого не могли. Загальною мовчанкою скористався Дурман.

– Поки всі думають, — підійшов він до лікаря, — може мені допоможете.

– А що сталося? – спитав той.

– Останнім часом я дуже погано сплю і прокидаюся втомленим.

– У чому причина?

– Мені сниться один і той самий сон: я намагаюся викопати велику яму, а виходять лише якісь малесенькі круглі ямки…

Півонія замислився, а голос подав Мокрий Іван, який уважно стежив за тим, що відбувається.

– Може ти просто лопату не тим кінцем тримаєш? – припустив він.

– Гм… – подумав трошки Дурман. – Може бути.

– Тоді розверни її коли спатимеш.

Цікава думка… Спробую.

Потім радник королеви повернувся до Фіалки, який стояв поруч із ним.

– Ти помітив, коли з’являється блиск в очах Стетсона? – запитав.

– Ні, — відповів той. – А коли?

– Коли він дивиться на Обергонію.

– І що це означає? – далі не розумів придворний поет.

– Треба з’ясувати.

Мокрий Іван вибачився перед королевою та лікарем і попросив Стетсона відійти з ним у дальній куток кімнати.

– Мені здається, я знаю причину твоєї хвороби, — почав тихо говорити радник Її Величності.

– У чому ж вона? – запитав кактус.

– Тобі подобається Обергонія?

Стетсона за мить став темно-зеленим, а в його очах з’явився той самий блиск, який усі помітили.

– Так, — ледь вичавив із себе він.

– Ти їй про це говорив?

– Ніяк не можу зважитися.

– Значить, ти сохнеш від кохання.

– Як таке може бути?

– Почуття – сильна штука. Отже, тобі треба їй усе розповісти.

– Я не знаю, що вона відповість, — невпевненість такого великого кактуса виглядала дуже мило.

– Вона добре відреагує, повір мені. Ходімо до неї.

Якби Мокрий Іван не боявся вколотися, то навіть підштовхнув би Стетсона. А так довелося чекати, доки той сам дочалапає до коханої. Обергонія стурбовано обернулася до нього, але він лише відвів очі й мовчав. Тоді вступив у розмову радник королеви.

– Стетсон хоче тобі дещо сказати, — промовив він.

– Що сталося? – ще більше занепокоїлася красуня.

– Не хвилюйся, — нарешті заговорив кактус. – Просто ти мені дуже подобаєшся, і я боявся тобі зізнатися.

– Я й так про це знаю. І ти мені дуже подобаєшся.

Обличчя обох кактусів радісно засяяли. Закохані ніжно притулилися один до одного, а в лікаря аж очі розширилися від того, що відбулося.

То це була хвороба кохання! – мало не вигукнув він. – Тепер вона швидко минеться.

– Як усе прекрасно закінчилося, — розплакалася Ромашка від щастя.

Але тут знову не витримав Дурман. Він ніколи не міг довго бути поза загальною увагою. Все і завжди мало відбуватися лише довкола нього.

– Я теж сохну від кохання, — мовив він голосно, щоб усі почули.

– По тобі не помітно, — оглянув його Півонія.

– Поки що не видно, але я це відчуваю в душі.

– Твої почуття теж чудові, — підбігла до нього заплакана Ромашка. – Розкажи нам, хто твоя доля?

– Я люблю себе! – гордо заявив Дурман.

Усі перезирнулися. Не змовчав лише Мокрий Іван.

– Чому ж ти тоді сохнеш? – запитав він, усміхнувшись. – Адже твоє кохання взаємне.

– Справді, — замислився Дурман. – Немає чого чахнути.

Усі засміялися і, після запрошення Червоної Орхідеї, вирушили до королівського палацу святкувати щасливе завершення історії з хворобою Стетсона.

The post Кактуси appeared first on Казка українською мовою.

Настрій у всіх був чудовий. Навіть Ромашка того дня жодного разу не заплакала.

– Цікаве сьогодні урочисте свято, — виголосив радник королеви Мокрий Іван. – От спитаєш у квітки: що таке щастя? І взнаєш усе, чого їй не вистачає в житті.

Усі всміхнулися.

– Це правда, – підтвердив Фіалка. – Та ніщо добре само не приходить, – додав він і зразу склав невеличкий віршик:

Повсюди щастя ми шукали,

Та ось на справжній слід напали,

І там, де зовсім не чекали.

Його у собі розпізнали.

Квіти весело закивали на знак згоди. Аж раптом:

– Що це? – зупинився Едельвейс і вказав листочком у проміжок між двома будиночками квітів.

Усі озирнулися й побачили під стіною однієї хатини невеликий сірий клубочок. Придивившись, помітили, що він має очі, ніс та рот, а ще вкритий м’яким світлим волоссям.

– Ти хто, пухнастику? – першою підійшла до нього королева.

– Я кактус, — не підводячи очей, тихо відповів клубочок.

– А де ж твої голки? – здивувався Мокрий Іван.

– Вони є, але маленькі, і сховані під цими жахливими патлами. Ось такий я невдалий кактус.

– Та ні, — розчулено мовила Ромашка. – Ти дуже милий і, мабуть, м’якенький. Так і хочеться погладити. А як тебе звати?

– Ім’я моє теж гидке, ледве вимовляється – Еспостоя.

– У нас є й важчі імена, — вставив Фіалка. – Кардіокрінум чи Альстромерія. Ніколи не міг про них вірша скласти. Але що ти робиш у наших краях? Мабуть, здалеку прийшов, якщо ми про тебе нічого не знаємо.

– Так, я жив у пустелі на іншому краю планети, але утік звідти.

– Тебе хтось ображав? – приготувалася плакати Ромашка.

– Ні, та я сам бачив свою недолугість. Голки нікчемні, ім’я бридке, до того ж не щастить постійно…

У цей момент до них підійшов Дурман і, як завжди, встряв у розмову.

– Кому це тут не щастить? – почув він останні слова кактуса.

– Мені, – відповів Еспостоя.

– О! Привіт, — щойно прибулий нарешті помітив сірий клубочок під стіною. – Як справи? – спитав за звичкою.

– Усе чудово. Життя не склалося.

– У тебе? – обурився Дурман. – Ти, просто, зі мною ще не знайомий. Я колись хотів стати невдахою, і то не вийшло.

– А мені вдалося, — сумно зітхнув кактус.

– Кожному часом не щастить, — махнув листком Фіалка. – Якось я не міг вигадати риму для віршика. Потім згадав слово, а воно не підійшло по смислу.

– Теж мені, проблема? – Дурман намагався в усьому виділитися. – От у мене справжнє невезіння. Якось вирішив під намальованою на бруківці білою смужкою пролізти та не зміг. Лише обличчя й листя собі подер. А ще колись хотів зорі на небі полічити. Глянув — а там, як на зло, жодної.

– Може, це вдень трапилося? – припустив Мокрий Іван.

– То й що, але ж зірок не було.

Квіти довкола здивовано перезирнулися, та ніхто нічого не сказав. Тоді до кактуса знову заговорила королева:

– Ходімо, Еспостоя, з нами на свято Щастя.

– А можна мене не називати на ім’я?

– Звісно, — швидко погодилася Червона Орхідея. – Твої невдачі колись закінчаться.

– Та я ж не безсмертний, щоб чекати вічно, — важко зітхнув сірий клубочок. – Але піти кудись можна. Тут я вже посумував.

Цієї миті від стіни відвалилася маленька грудочка глини й упала точно на малого пухнастика.

– Ой! – неголосно скрикнув той від несподіванки. А тоді озирнувся й сумно додав: – Ну звісно, куди ж їй іще було падати, як не на мене.

– Це просто збіг, — зронила сльозу Ромашка. – Таке трапляється.

– А особливо часто зі мною, – безнадійно видихнув Еспостоя.

– Та це дрібниці, – втрутився в розмову Дурман. – Ти знаєш, що на мене падало?

– Ні, – підняв свої сумні очі кактус.

– О – го – го!…, – продовжив хвалько.

Він трохи помовчав, але ні згадати, ні вигадати нічого не зміг.

– Я навіть говорити про таке не хочу, – викрутився, врешті.

Після того вся компанія знову рушила в бік майдану. За ними не дуже охоче поплентався Еспостоя.

А тим часом тією ж дорогою на свято йшли два Будяка батько й син. Вони майже наздогнали Її Величність із придворними та кактусом.

– Тату, а що таке щастя, яке всі святкують? – спитав менший бур’ян.

– Це, синку, дивитися збоку на бійку, яку ти сам розпочав, – повчально відповів старший. – Або наробити шкоди, і не бути побитим за це.

– Зрозуміло. А ображати менших за себе – це щастя?

– Аякже. Головне, потім швидко втекти, щоби друзі тієї малечі, більші за тебе, не помстилися. Бо щасливими стануть вони, а не ти.

– Тоді можна того сірого подіставати, — син указав на Еспостою.

– Ще і як! – пожвавішав батько. – Який ти в мене кмітливий — одразу все розумієш.

Старший Будяк щось прошепотів малому, і вони побігли вперед.

Відтак ухопили кактуса й почали кидати один одному, наче м’яч. При цьому, розбишаки гиготіли на всю вулицю.

Сірий клубочок лише тихо охав при цьому. Зате інші квіти почули дикі веселощі й обернулися.

– Припиніть негайно! – першим вступився за Еспостою Мокрий Іван.

– Відпустіть його! – заплакала Ромашка.

– І що ви нам зробите? – зневажливо засміявся син Будяк до значно менших квітів.

– Я зараз покличу Гладіолусів! – рішуче заявила королева.

– А ці можуть натовкти нам пики, – спинився більший розбійник. – Тікаймо! – гукнув до меншого.

І вони з гучним реготом кинулися навтьоки, облишивши кактуса.

Усі відразу підбігли до сірого клубочка.

– Ось бачите, – сумно зітхнув той. – Вони не на когось наскочили, а на мене. Бо я невдаха.

– Тобі ще пощастило, – знову не промовчав Дурман. – Ти б бачив, як мені колись від будяків дісталося. Побили, та ще й мої корінці на голові зв’язали. Лікар, поки розплутував, казав, що такої прикольної зачіски ні в кого не бачив…

Це було смішно, але всі стрималися, адже квітка тоді справді постраждала…

Тим часом майдан уже був поруч і на вході їх зустріли червоні тюльпани.

– Цього року вперше, – оголосили вони, – ми даруємо кожному учаснику свята по рубіну — чудовому темно-червоному камінчику.

– Це на щастя, – усміхнулася королева.

– Саме так, – кивнули тюльпани, роздаючи коштовності. – Не втрачайте їх, вони згодяться вже сьогодні.

– І будьте обережні, бо я нещодавно загубив свій найбільший смарагд, – вставив Фіалка.

– І що? – очі Ромашки наповнилися сльозами.

– Знайшов у себе в роті. Перед тим я тримав прикрасу в листочку, а потім узяв губами, щоби не заважала її ж таки шукати.

Квіти разом із Фіалкою весело засміялися, продовжуючи одержувати камінчики. Та ось дійшла черга до Еспостої, і тут рубіни закінчилися.

– Ясна річ, саме мені не вистачило, – навіть не здивувався той.

Усі відразу захотіли віддати йому свою дорогоцінність.

– Не треба, – зупинив їх кактус. – Таке моя щастя. Не хочу більше нікому псувати свято. Не звертайте уваги…

Та поки він бідкався, принесли ще камінчики й один вручили йому.

– Ось бачиш, – погладила його Ромашка, – все добре.

– Угу, – знехотя погодився Еспостоя.

Здалося, він навіть трохи розстроївся, що все закінчилося вдало.

Врешті, Червона Орхідея з Едельвейсом зайняли свої місця в королівській ложі біля сцени. Дзвіночки заграли бадьору музику, а квіти почали танцювати.

Мокрий Іван вигинався, як умів, інколи навіть крутився на місці. Аж тут помітив, що Еспостоя стоїть поруч непорушно.

– Що ти робиш? – спитав його.

– Нічого, – відповів той. – Дивлюся то туди, то сюди.

– І в тебе виходить дуже запальний танець. Навчиш мене?

Уперше за день на обличчі кактуса з’явилося щось схоже на посмішку, але Еспостоя промовчав.

Після танців на сцену по-одному виходили співаки. Кожен виступ вітався дружними оплесками. Дурман теж вирушив у центр майдану. Він швидко проштовхався між квітами й після чергової пісні вискочив на поміст.

Уся площа побачила його й завмерла в очікуванні, хоча всіх інших слухали не дуже уважно.

– Я сьогодні, – промовив новий учасник. Тут він зробив паузу й величаво обвів майдан поглядом, – не в голосі, тому виступати не буду.

Квіти вибухнули оваціями. Почулися вигуки:

– Браво! Молодець! Ти найкращий! Ось воно справжнє щастя!

Дурман уклонився й зійшов зі сцени з гордо піднятою головою.

– Чому всі радіють? – здивовано спитав Еспостоя у Фіалки, який був поруч.

– Бо минулого разу, — відповів той, — цей горе-співак так горланив, що у деяких квітів зів’яли пелюстки.

– Але, мабуть, ваш товариш образився через такі крики юрби.

– Ні, ще нікому не вдавалося допекти Дурманові. Йому головне увага інших, а що про нього кажуть, він навіть не слухає…

І тут із-поміж квітів із різних боків до них раптом вибігли ті самі двоє Будяків – батько й син. Вони підскочили до Еспостої та одночасно вдарили його корінцями назустріч один одному.

– Ой-ой-ой! – одразу скрикнули розбишаки й застрибали на місці.

– У нього під пухом голки! – заскиглив малий нападник.

– Я про це не знав! – скривився від болю старший.

– Гарно танцюєте, – глузливо подивився, як забіяки скачуть, Мокрий Іван.

А ті лише злісно зиркнули на нього й почвалали геть, припадаючи на поранені корінці.

– У тебе, виявляється, зовсім не нікчемні голки, – захоплено мовила Ромашка до кактуса.

– Ти задав їм доброї прочуханки, – додав Фіалка.

Та сірий клубочок лише ніяково опустив очі…

Ще після кількох пісень на сцену вийшла Чорна Троянда, яка проводила та судила всі змагання квітів.

– А тепер, як і щороку, ми визначимо двох щасливчиків, – проголосила вона. – Але зробимо це по-новому. Наша шановна Кульбабка люб’язно надала нам своє насіннячко з парашутиком. Ми запустимо його в повітря, і той, на кого воно впаде, буде першим обраним.

Гучні оплески й вигуки схвалення почулися з усіх боків.

До Чорної Троянди підійшли двоє високих кремезних Гладіолусів. Один із них обережно тримав у листочку насіння кульбабки. За мить він легенько підкинув його догори й обидва дмухнули разом парашутику навздогін.

Сили в тому подиху було стільки, що насіннячко злетіло високо-високо. Ще трохи, і взагалі зникло б з поля зору. Та ось, кружляючи, воно почало опускатися. Усі на майдані зачудовано стежили за ним, адже кожному хотілося перемогти в конкурсі.

Коли парашутик наблизився до землі, квіти підняли листочки, аби впіймати його. Але насінина, в останній момент, зробила різкий зигзаг, проскочила мимо всіх і увіткнулася в волосся Еспостої.

– Слава новому щасливчику! – загукали довкола і їхній вигук підхопив увесь майдан.

Кактус нічого не зрозумів, бо навіть не дивився вгору. Був упевнений, що йому ніколи не пощастить. І раптом, його почали вітати й кликати на сцену.

– Ти щасливчик, – розплакалася Ромашка від радості, вийнявши з волосся Еспостої парашутик і показавши йому.

Очі сірого клубочка від здивування стали ледь не більшими за нього самого. Все ще не вірячи у те, що сталося, кактус вирушив до сцени.

– Він дуже хоче бути невдахою, – промовив Мокрий Іван. – А не виходить. То Будяків побив, то конкурс виграв…

– Твоя правда, – погодився Дурман. – Але мені все одно таланить більше, бо в мене є я сам, а в нього такого щастя немає…

Ніхто з ним не сперечався, бо всі дивилися на сцену, де вже з’явився Еспостоя. Чорна Троянда привітала його й заговорила знову:

– Другого щасливчика ми оберемо за рубінами, які вам роздали при вході на свято. У кого він виявиться більшим, той і стане переможцем. З усіх країв майдану діліться на пари й починайте мірятися камінчиками. Хто виграє, рухається в бік сцени, порівнюючи свою коштовність із тими, хто також просувається сюди…

Після цих слів площа ожила й зарухалася. Звідусіль чулися вигуки щастя або розчарування, залежно від того, чим закінчилося міряння. Але кожного разу квіти, врешті, раділи за більш везучих.

Через деякий час на сцену вийшли кілька учасників. Їхні рубіни порівнювала сама Чорна Троянда. Вона вже готова була оголосити переможця, коли раптом підняла листок угору Червона Орхідея.

– А чому кактус не бере участі в цьому змаганні? – спитала вона.

– Справді, – схаменулася суддя.

– Та не треба, — спробував ухилитися Еспостоя.

Але його ніхто не слухав. Чорна Троянда взяла в нього камінчик і цього разу довелося дивуватися вже їй.

– Поза жодними сумнівами, – оголосила вона, – уперше в історії в нас подвійний переможець – ось цей милий кактус.

Суддя підняла найбільший рубін над головою й почала показувати на всі боки. Сонячні промені, відбиваючись від граней коштовності, ковзали по майдану. Кожна квітка намагалася підставити під них бодай листочок, тому що камінчик виявився щасливим.

І лише Дурман, побачивши відблиски, присів, сховавшись за іншими.

– Що ти там робиш? – здивувався Мокрий Іван.

– Не хочу, аби мене променем зачепило, – чомусь тихо відповів дивак. – Чув таке: щастя щастям вибивається. А у мене все чудово.

– Ти сплутав. Клин клином вибивається.

– Справді? – замислився на мить Дурман.

Проте вставати все одно не став:

– Може й так, але ризикувати не буду.

– А я не проти, нехай щастя відшмагає мене з усіх боків, – мовив радник королеви, піднявши листочки догори.

У цей час до дальнього краю майдану почали наближатися, наче виростаючи з-під землі, два велетенських волохатих стовбурів. Квіти помітили їх і злякано відсахнулися.

– Не бійтеся, – несподівано заговорив один стовбур. – Ми кактуси Еспостоя, ваші друзі. Наш маленький братик загубився, і нам сказали, що він серед вас.

Гостям одразу вказали на сцену, де все ще не оговтався від везіння, яке на нього звалилося, пухнастий щасливчик. До нього встигли наблизитися й придворні Її Величності з Дурманом.

– Ну що? – спитала королева. – Підеш зі своїми родичами?

– Доведеться, – ніяково відповів кактус. – У вас було добре, але цей клімат мені не підходить.

– Здається, у тебе все складається чудово, – зауважив Фіалка.

– Мабуть, так, – нарешті широко всміхнувся малий Еспостоя.

– А я тобі вигадав нове ім’я, – додав Мокрий Іван.

– Не треба. Моє – не таке вже й погане.

Квіти довкола радісно засміялися, а пухнастик жваво попрощався з усіма й рушив назустріч старшим братам.

– Який він милий, – заридала Ромашка.

– А в майбутньому виросте, як ті двоє, – замислився Дурман. – Будуть разом небо підпирати. А я весь час думав – чому воно на нас не падає. Тепер зрозуміло…

Йому ніхто нічого не відповів, бо всі, з деяким сумом, махали листочками вслід кактусам…

The post Невдаха appeared first on Казка українською мовою.

Звісно, квіточки з часом трохи пристосувалися до такої погоди. Намагалися менше виходити надвір, а вулицями навчилися пересуватися короткими перебіжками, чіпляючись за зроблені для такого руху виступи на своїх хатинах.

Проте королівському блазню Мокрому Івану було трохи прикро, що в ці дні всі нудяться по своїх домівках. Він довго думав, як можна в такий час розважатися. І на самому початку сезону вітрів, коли пориви лише набирали силу, прийшов до королівського палацу.

У той момент королева Червона Орхідея, разом зі своїм чоловіком Едельвейсом та іншими придворними, вислуховувала Дурмана, який дуже хвилювався.

— Ваша Величносте, – говорив він, збиваючись. – Я думаю… Не те щоб думаю, а знаю… Щобільше, я впевнений, що зможу… Якщо поворушити мізками та перебрати різні варіанти, то все точно вийде. Мені вже трохи вдалося… А ви як вважаєте?

— Але ж ти не сказав, про що мова, – здивовано відповіла королева.

— А-а, так. Я хочу літати…

Усі в залі спантеличено перезирнулися.

— Колись я вже намагався пірнути в повітря з балкона, – продовжив Дурман.

— І що? – одночасно вигукнули всі присутні.

— Упав і добряче забився.

— То що ми можемо зробити для тебе? – співчутливо спитала Червона Орхідея.

— Не знаю. Я прийшов розповісти про своє бажання. А ви — королева і маєте мені допомогти.

Мокрий Іван, який був ще й радником Її Величності, наважився вступити в розмову:

— Можна спробувати зараз, під час вітрів. Вихор підхопить тебе і понесе, але …

Та Дурман далі не слухав, а лише гукнув:

— Дякую! – і вибіг із палацу.

— Стій, – спробував спинити його королівський блазень, проте було вже пізно. – Я не встиг попередити його, що сильні пориви можуть бути небезпечними…

— Там справді починається вітер, — подивився на вулицю Едельвейс. — Треба позакривати вікна.

— Ти думаєш від цього вітер там зникне? – пожартував Мокрий Іван.

Усі, включаючи чоловіка королеви, засміялися. А сама Орхідея спитала у свого радника:

— Ти, може, також у справі прийшов?

— Так, – відповів той. – Хочу запропонувати в сезон вітрів не сумувати по домівках.

— Що ж можна робити в цю пору? – здивувалася Її Величність.

— Наприклад, провести змагання.

— Які?

— Я придумав аж два варіанти, – продовжив Мокрий Іван. – Біг проти вітру й за вітром.

— Цікаво, – замислилася королева. – У кого які міркування про це? – за мить обвела поглядом придворних.

Запанувала напружена тиша. Тоді поет Фіалка підійшов до все ще відкритого вікна й продекламував:

В місті вітер завиває,

В мої вуха залітає.

Він думкам не заважає,

Їх у голові немає.

На обличчях присутніх знову з’явилися посмішки.

— Головне, що Фіалка щиро в цьому зізнався, – промовив Едельвейс.

— А мені і вірш подобається, і ідея перегонів, – зронила сльозу Ромашка. – Може, потім ще хтось запропонує якісь розваги?

— Так, – підтримав її Мокрий Іван. – Невдовзі з’являться й інші ідеї. Головне, рухатися вперед, звісно, якщо не стоїш на балконі.

Цього разу сміятися було незручно. Всі зрозуміли, що глузування королівського блазня стосується Дурмана, а той боляче вдарився після свого невдалого польоту.

— Усі згодні, – підсумувала королева. – Повідомте мешканцям міста, що завтра на центральній вулиці буде перший забіг – від палацу до майдану і назад.

Придворні чемно вклонилися й вийшли у двір. Вітер ще не набрав сили, тому вдалося швидко сповістити квітів про змагання.

Наступного ранку пориви стали значно потужнішими. Але жителі таки прийшли до королівського палацу, хоча й трималися поблизу будинків. Там, у крайньому разі, можна було вхопитися за виступи на стінах. Ті, хто мешкав поряд, просто визирали в вікна, а Червона Орхідея з Едельвейсом спостерігали за всім із балкона палацу.

І лише найбільш відчайдушні почали шикуватися для старту. Був серед них і Мокрий Іван, який своїм прикладом хотів заохотити інших.  Аж тут позаду почулися гучні ляски і вигуки:

— Ай! Ой! Ой-ой-ой!

Всі озирнулися й побачили Лопуха, який чимчикував до учасників. Широкі листки бур’яну під вітром сильно метлялися й били його по обличчю та стеблу. Виглядало це дуже кумедно, тому квіти довкола не стримували усмішок.

— Я теж хочу змагатися, – сказав Лопух, ледь стримуючи своє листя.

— Ставай у ряд, – відповіла йому Чорна Троянда, яка завжди виконувала роль судді. – Всі готові? – спитала відразу вона.

Але відповісти їй ніхто не встиг.

— Побережися! – донеслося до присутніх.

Квіти побачили на віддалі Дурмана. Той розігнався, впіймав порив вітру й підстрибнув. Вихор трохи проніс його над землею й кинув просто на бруківку. Літун-невдаха всім тілом пропоров по ній кілька метрів і спинився якраз біля корінців учасників забігу.

До нього відразу метнувся лікар Півонія. Інші теж схвильовано схилилися до невдахи. Але Дурман швидко підвівся й почухав забиті місця.

— Ви бачили, як я літаю!? – захоплено вигукнув він.

— Але ж ти впав, – співчутливо сказав лікар. – Може щось болить?

— Не турбує мене нічого. І зовсім я не падав, а перевіряв, чи можна по бруківці ковзати.

— То й добре, – погодилася з ним Чорна Троянда. – Всі готові? – спитала в учасників.

— Я теж хочу бігти, – заявив тут же Дурман.

— Приєднуйся до гурту, – запросила суддя. А тоді скомандувала, – На старт!.. Увага!.. Марш!

Квіти побігли вулицею. За вітром це було нескладно, але тендітніші учасники, підхоплені вихором, випереджали своїх важчих суперників.

Дурман так поспішав, що кілька разів сторчма падав на бруківку, перекинувшись через голову. Але зводився й стрімголов нісся далі.

Найскладніше спочатку було Лопухові. Він ніяк не міг угамувати свої широкі листки. Та, коли йому вдалося їх стримати, вони надулися під вітром, наче вітрила, й підхопили бур’ян з місця. Він рвонув уперед так швидко, що лише зрідка торкався землі.

Саме Лопух першим і дістався майдану. Інших також не довелося довго чекати.

— У цьому змаганні переміг Лопух, – оголосила, захекавшись, Чорна Троянда, яка мусила бігти разом з усіма.

— Так, – погодився Мокрий Іван. – Але серед нас усі інші ще важливіші. Без нас йому не було б кого випереджати.

Квіти закивали головами, погоджуючись.

— А насправді виграв тут я, – не втримався Дурман, зверхньо подивившись на інших учасників. – Бо ще на старті замислив прибігти шостим, і прибіг шостим. Ось де справжня перемога!

Ніхто з ним не сперечався, всі лише відвернулися, приховуючи посмішку. А Мокрий Іван на це не зважав. Він підійшов до Дурмана й поцікавився:

— Ти помітив, як біг Лопух?

— Аякже, – не замислюючись, відповів той. – А ти маєш на увазі те, що і я?

— Мабуть. Він майже летів.

— Отже, ми бачили одне і те ж, – Дурман не хотів визнати свою неуважність. – І що з того?

— А чому він летів? – спитав королівський блазень.

— Чому?

— Бо вихор надував його широке листя…

Аж тут крізь завивання вітру до них долетіли незрозумілі звуки:

— У-у-у-у-у…!

Бігуни озирнулися й побачили в іншому кінці майдану великого Будяка. Той із вигуками «у-у-у…» розігнався, впіймав особливо сильний порив, підстрибнув і врізався в стіну, трохи збоку від дзеркала.

Якусь мить він остовпіло стояв, а потім рівно, мов палиця, гепнувся спиною на бруківку.

Всі, крім Дурмана, який, замислившись, не зрушив з місця, кинулися до потерпілого. Наблизившись, побачили неподалік двох інших Будяків, які сперечалися між собою, ніби нічого й не сталося.

— Що з вашим товаришем? – першим підбіг до них Мокрий Іван.

— Нічого страшного, – відповів один із бур’янів. – Він просто хотів залишити на стіні свій портрет.

При розмові квіти намагалися говорити спиною до вітру. Але Будяк на це не звернув уваги, і його щоки чудернацьким чином надувалися від кожного вимовленого слова.

— А малювати твій друг не намагався? – від здивування очі королівського блазня збільшилися вдвічі.

— Це було б дуже довго. А так одним махом з’явився б його відбиток на камені.

— Але ж йому боляче.

— Зате як гарно він упав! Рівнесенько.

Мокрий Іван махнув на бездушних Будяків листком і повернувся до постраждалого. Тим часом суперечка продовжилася.

— Я ж тобі казав, що нічого не вийде, – мовив другий бур’ян. – Треба було спиною стрибати.

— Кому ти це говорив!? – обурився перший. Його рот, як і раніше смішно викривлявся від вітру.

— Тобі.

— Не було такого.

— Не нервуй мене.

— А то що?

— Зараз побачиш.

Другий Будяк несподівано зігнувся, набрав у листок піску, який вітер навіяв на майдан із довколишніх піщаників, й жбурнув його в обличчя першому.

— Ось ти як! – вигукнув той, зачерпнув піску й собі й метнув другому межи очі.

Але він кидав проти вітру, тому весь пісок прилетів назад і знову влучив у нього. Перший Будяк розізлився й ще раз запустив у противника жменю піску. Потім ще раз. Та кожного разу все поверталося до нього.

— Як ти відбиваєш мої напади!? – роздратовано спитав він.

— Нічого я не роблю, – сам не зрозумів, що сталося, другий Будяк.

— А хто ж весь час розвертає пісок?

— Не знаю…

Ні до чого не домовившись, бур’яни подалися геть. Навіть забули про свого товариша. А той, оточений уважнішими мешканцями міста, вже очуняв. Він їх безтямно оглянув і, не відповідаючи на питання, почвалав кудись більше за допомогою вітру, ніж самотужки.

Деякий час ніхто не міг мовити й слова. Потім про свої обов’язки згадала Чорна Троянда.

— На щастя, все обійшлося, – мовила вона. – Тому запрошую всіх на старт другого забігу – проти вітру.

Учасники знову вишикувалися в ряд. Серед них не було лише Дурмана. Куди він дівся, ніхто не знав. Але його не шукали, і суддя знову дав команду:

— На старт! Увага! Руш!

І тут у всіх виникли проблеми. Міцніші квіти ще якось просувалися вперед, хоча для цього їм довелося згинатися аж до землі. А слабші взагалі не могли зрушити з місця. Вони відповзли до будинків і, чіпляючись за виступи на стінах, лізли до фінішу, наче по скелях угору.

Але найгірше було Лопухові. Вітер надув широкі листки бур’яну й потягнув його в протилежному напрямку…

Врешті, бігуни таки дісталися до королівського палацу. Їх зустрічали там, як героїв – оплесками й вигуками: «слава!».

— Пропоную переможця забігу проти вітру не оголошувати, – промовила Чорна Троянда, яка й сама ледве допленталася до фінішу. – Адже учасники сунули сюди різними способами.

— А де Лопух? – запитала королева з балкона.

— Його понесло в іншому напрямку, – відповів Мокрий Іван. – Але, на щастя, саме там він і живе.

— Ще я не знаходжу Дурмана, – сказав Едельвейс.

— Дивіться, – промовила захоплено Ромашка. – Він летить!

Квіти озирнулися й побачили неподалік Дурмана, який ширяв у повітрі. До листків у нього були прив’язані аркуші паперу, які й допомагали триматися над землею.

Підлетівши ближче, новоспечений льотчик склав листки й плавно приземлився біля палацу. Його аж розпирало від гордощів та радості.

— Ви це бачили!? Я просто!… То було чудо!…

— Ти молодець, – похвалила його королева й першою заплескала в долоні. – Таки досяг свого.

Інші також зааплодували сміливцю.

— Так, я такий, – постукав себе у груди Дурман. – Усе сам, своїми руками і головою.

Він встиг забути про поради Мокрого Івана. Пиха підносила його все вище й вище.

— Тепер я буду повелителем вітру! – вигукнув із пафосом він. – Куди йому покажу, туди й дутиме.

Але в цей момент поруч із ним утворився невеличкий смерч. Він підхопив Дурмана, закрутив і поніс угору.

— Рятуйте! – закричав перелякано той. – Я пожартував! Дуй собі куди хочеш!

На щастя, смерч виявився слабеньким. Лише трохи покрутив нахабу й кинув на стіну палацу. Той добряче вдарився й сповз на бруківку.

Цього разу допомога лікаря таки знадобилася. Півонія дав нещасному щось понюхати й швидко привів до тями.

— Все буде гаразд, – мовив на останку цілитель. – Листочки та стебло цілі.

— Чудово! – розчулено розплакалася Ромашка.

— Я теж люблю хороші закінчення, – промовила Червона Орхідея з балкона. – Отже, в сезон вітрів ми можемо розважатися. Але до природи будемо ставитися шанобливо.

— Цілком згоден, Ваша Величносте, – тримаючись за голову, важко зітхнув Дурман.

І квіти, задоволені проведеним часом, почали обережно, тримаючись за виступи на будинках, розходитися по домівках.

The post Вітер appeared first on Казка українською мовою.

Якось Аспірин надумав переглянути старі рецепти. Вони дісталися йому від батька, тому – від його батька і так далі – адже аптекарями були всі предки Аспірина.

Гортаючи пожовклі від часу папірці, Аспірин натрапив на один, де було кілька невідомих йому рецептів.

За цими рецептами аптекар виготовив таблетки. Потім написав велике оголошення: “Тут ви можете придбати ліки, які збільшать або зменшать ваш зріст, допоможуть схуднути або поправитись, змінити зовнішність або характер”.

Аспірин вивісив оголошення на дверях свого будинку, а сам сів біля вікна. В цей час мимо проїжджав дуже товстий купець. Він прочитав оголошення, зупинив візок і запитав:

– Чи правда те, що тут написано?

– Так, пане, – шанобливо вклонився Аспірин.

– Гаразд, дай мені таблетку від повноти. Спробую ще й твій засіб.

Години за дві по тому на подвір’ї в аптекаря зібрався гурт людей.

– Продай і нам таблетки! – гукали вони.

У натовпі аптекар помітив уже знайомого купця. Товстун виглядав значно стрункішим і хотів схуднути ще.

Торгівля пішла швидко. Одним кортіло підрости, другим навпаки – стати нижчими. Треті просили таблетки, щоб поправитись, четверті – щоб збільшити вуха або ніс, п’яті – зменшити їх. Купували також таблетки ощадливості, хитрості, спритності…

Минуло кілька днів. Завдяки купленим в Аспірина таблеткам, громадяни поробилися гарними, стрункими, ощадливими і спритними.

Але жоден чомусь не придбав таблеток скромності й доброти.

В місті раз-по-раз почали виникати суперечки. Люди годинами сперечалися, хто вищий або нижчий, товстіший чи худіший. Хто хитріший, ощадливіший. У кого довший чи коротший ніс, більші або менші вуха.

Потім сперечальники навипередки бігли до Аспірина і, щоб довести свою перевагу, купували по десять таблеток одразу.

Аптекар намагався пояснити людям, що цього робити не слід, але все було марним.

І тоді почалося неймовірне.

Двоє коротунів стали так швидко рости, що мало не попробивали головами стелю. Ледве встигли вискочити на вулицю. Інші раптом так зменшилися, що друзі потім їх довго шукали повзаючи по підлозі.

Ті, хто надумав схуднути, стали тоншими за палець. А товстуни навіть найширшими вулицями мусили ходити боком, аби не зачипитися за паркан чи будинок.

Декому довелося скручувати вуха в трубочку, щоб не волочилися по землі. Інші мусили когось наймати, аби підтримував довжелезного носа. Ті, що вирішили стати ощадливими, вже по три дні нічого не їли, а вдягалися лише у викинуте кимось драньтя. Хитруни ж перехитрували вже всіх і тепер заходилися обдурювати самих себе.

Люди встигли забути, що Аспірин радив їм не зловживати таблетками. Вони зібралися разом і рушили до нього.

Побачивши дивовижну процесію, аптекар укляк на місці.

– Зараз же дай нам інші таблетки! – гукали йому з юрби.

І він мусив розпочати торгівлю. Та дуже швидко всі з жахом побачили, що таблетки не допомагають стати такими, як раніше.

– Шарлатан! Злодій! – лютувала юрба, – Поверни нам людську подобу!

– Бий його! – вигукнув хтось.

– У мене немає інших таблеток, – злякано мовив Аспірин, відступаючи назад.

Але тут він згадав про таблетки доброти і скромності. “Треба їх негайно роздати, – вирішив, – може люди стануть добрішими і не чіпатимуть мене”.

– Стійте! – зупинив Аспірин передніх, що вже почали підступати до нього. – Зараз я винесу вам ліки.

Кожен, хто прийшов до аптекаря, ковтнув по таблетці. І сталося диво. Таблетки не тільки зробили людей добрішими та скромнішими, але й  повернули їм звичайний вигляд.

Після тих подій Аспірин знищив усі таблетки та рецепти. Лише таблетки доброти та скромності залишив. Про всяк випадок.

The post Чарівні таблетки appeared first on Казка українською мовою.

Відчуваючи свою всемогутність, павук наказав комашиному населенню щодня надсилати йому на обід по десять комах.

Сум та журба лягли довкіл. Кожного дня відправлялися на загибель нові й нові жертви.

Довго думали комахи, що їм робити, і, зрештою, вирішили порадитись із старим Жуком-Оленем.

Знаю  я  одного  хороброго воїна, Калікурга,- мовив комахам Жук – Олень. – Це Оса-Калікург. Лише він здатен позмагатися з Тарантулом. Знайдіть його і приведіть до мене.

Хто суходолом, хто повітрям кинулися комахи навсебіч. Довго шукали Калікурга, і таки знайшли й умовили прийти до старого жука.

Войовнича постава воїна викликала повагу комах. Та замалий розмір сіяв сумніви: чи справді зможе він перемогти павука?

– Шановний Калікурже! – звернувся до нього Жук-Олень. – Страшна біда прийшла на нашу землю. Не дає нам жити ненажера Тарантул. І ми, знаючи твою хоробрість, просимо врятувати нас.

– Добре, – відказав хоробрий воїн. – Я вб’ю павука.

Тоді знову озвався Жук-Олень:

– Послухай Калікурже, мої поради. Бийся з павуком лише у відкритому полі, там він не такий страшний.

Калікург подякував жукові, полетів до нірки Тарантула і сів неподалік на землю.

– Гей, павуче, вилазь битися зі мною! – гукнув голосно.

Але Тарантул мовчав.

– Ану виходь, опудало восьминоге! – знову покликав Калікург.

І знову йому ніхто не відповів.

Тоді він підлетів ближче і зазирнув у нірку. А павук тільки цього і чекав. Підскочив і вхопив сміливця своїми жахливими щелепами.

Тут й би кінець прийшов Калікургові, якби він не зумів одразу вирватися. Тарантул ще не встиг пустити в хід отруту.

Тим часом Тарантул наполовину висунувся з нірки й загрозливо підняв смугасті жовто-коричневі лапи.

А Калікург несподівано підскочив, вхопив його за одну лапу й рвучко потягнув на себе.

Та павук тримався міцно. І якби Калікург одразу ж не відлетів, то був би в ту ж мить убитий.

Але Тарантул не повністю закрив собою вхід в житло, і цим скористався Калікург. Переборовши страх, хоробрий воїн кинувся вперед і проскочив у нірку мимо павука.

Опинившись позаду, він уже не боявся страшних щелепів – гачків Тарантула. Але й убити його звідси не міг. Тому почав виштовхувати павука з нірки. І як не пручався той, врешті вивалився на рівне місце.

Облетівши ворога, Калікург знову опинився навпроти. Павук загрозливо звівся на чотири задніх лапи. А хоробрий воїн, раптово підскочивши, устромив жало Тарантулові в груди.

Дізнавшись про смерть Тарантула, комахи святкували три дні і три ночі. Вшановували Калікурга, а водночас і Жука – Оленя за його мудрі поради.

The post Тарантул appeared first on Казка українською мовою.

Між деревами з’явилась велика колона гусені соснового шовкопряда.

Гусені повзли в один ряд, і кожна лишала за собою тоненьку ниточку, по якій рухалися інші. Позаду колони, таким чином, залишалася довга, сліпучо-біла стрічка.

Усі гусениці повзли впевнено, повагом, не роззираючись по боках. Лише перша неспокійно крутила головою. Їй доводилося шукати дорогу без ниточки.

Довкола було багато сосен, де гусінь поживилась би духмяною зеленою хвоєю. Та через кепський зір вона не знаходила жодного дерева. Натомість натрапила на маленький струмок, і їй довелося повернути ліворуч.

Невдовзі струмок крутнув убік, і гусінь разом з ним ще раз завернула вліво.

Тут на її шляху лежав камінець. Справа вирувала вода, і перша гусениця втретє повернула ліворуч, рухаючись тепер просто на свою білу смужку, яку перед цим проклала.

У той час до свого дерева, що височіло за струмком, поспішала Білочка. Вона не  помітила блискучої доріжки і перервала її якраз у тому місці, до якого прямувала колона.

Перша гусениця натрапила на той кінець ниточки, що вів у замкнене коло. Тепер їй не треба було вибирати напрямок руху. Готовий шлях був перед нею. Інші взагалі нічого не помітили. Вони як і раніше повзли за першою гусеницею.

Йшов час. Гусениці закінчували вже п’яте коло, і жодна не відхилилася вбік.

У безперервному русі спливала обідня година. Потім надійшов вечір. З настанням прохолоди колона стишила швидкість. А за деякий час і зовсім зупинилася…

За ніч гусінь добряче пошматували хижаки. Першою була вже інша гусениця. Але як тільки пригріло сонечко, гусінь швидко зімкнулася і, як перше, поповзла по колу.

Увесь цей час гусінь нічого не їла і почала підупадати на силі. Але навіть голод не міг примусити її розірвати коло.

Лиш на шостий день з’явилися перші ознаки непорядку.

Десь близько полудня одна з гусениць настільки охляла, що втратила чутливість і зійшла з білої смужки. За нею рушили інші.

Випадково гусениця натрапила на другий кінець обірваної Білочкою стрічки, і залишки колони, так нічого й не поївши, повернулися додому.

Наступного ранку гусениці знову подалися шукати своє щастя. Як завжди, вони поважно повзли одна за одною, і тільки перша гусениця неспокійно крутила головою.

The post Дорога без кінця appeared first on Казка українською мовою.

У цьому королівстві і його король вмів шити, кувати залізо, ремонтувати годинники – був майстром на всі руки.

І лише у малого королевича все валилося з рук. Навіть цвяха забити не міг, неодмінно влучав по пальцю.

– Ой болить! Не хочу більше! – лунало в палаці, лиш тільки йому давали якийсь інструмент.

А терпіння, аби по справжньому навчитися якійсь справі, королевич не мав.

– Хочу одразу все вміти, – казав батькові, надувши ображено щоки.

– Так  не буває, – намагався пояснити король. – Треба багато мозолів натерти, та гуль набити доки оволодієш ремеслом.

Але королевич тупав ногами і весь час кричав одне і те ж:

– Хочу зразу! Хочу зразу!

Батько аж дуже любив сина, щоб примушувати його вчитися. Думав, підросте, порозумнішає і встигне ще набути різних навичок.

Минав час, королевич дорослішав, але вчитися вперто відмовлявся. Батько постійно соромив його, ставив у приклад найкращих майстрів королівства. І, врешті, королевич зненавидів усіх, хто вправно володів голкою, викруткою чи рубанком.

І ось старий король помер. Його з великими почестями поховали і врочисто одягнули королевичу корону.

Молодий король, лиш тільки зручненько вмостився на троні, як одразу викликав до себе першого міністра.

– Оголосіть народу мій указ: віднині ніхто не повинен робити будь – що краще, ніж я. – сказав йому.

– Але ж…. – спробував заперечити перший міністр.

– Ніяких але! – зупинив його король. – Якщо, звичайно, не хочеш до в’язниці.

Перший міністр налякався і мерщій побіг виконувати наказ.

Після цього життя в країні спочатку мало змінилося. Ще були в коморах запаси харчів, не зносилися старі одяг та взуття, не порозхитувалися зроблені раніше шафи, столи і стільці.

Та далі – більше. До королівства перестали приїжджати купці з інших держав. Люди вже ходили в обірваному одязі. А від аби – як пошитого взуття на їхніх пальцях і п’ятах натерлися великі мозолі.

Завжди веселі і привітні, городяни перестали посміхатися і вітатись один з одним. Менше виходили із занедбаних, непривітних будинків. Навіть в палаці короля запанувала незвична сумна тиша.

Про все це його величність звичайно знав. Проте вигляду не подавав. Навіть коли йому на обід приносили погано зготовлені страви, король морщився, але їв.

Здавалося від запустіння й безладдя життя в королівстві зупиниться. Люди робили все так погано, що далі було вже нікуди.

Але тут урвався терпець дерева, заліза й глини і вони повстали проти людей. Перестали слухатися рук і речі раптом самі собою почали виходити міцнішими та гарнішими.

Спочатку жителі королівства налякалися цього. А потім й самі запрацювали старанно, як колись.

Король помітив ці зміни і викликав першого міністра.

– Чому не виконується мій указ? – запитав у нього.

– Ми хотіли арештувати декого. – Вклонився перший міністр. – Але зробити це виявилося неможливим. В указі сказано, щоб ніхто не смів робити що – небудь краще за вас. І всі як один твердять, що ваша величність теж вміє шити і майструвати.

Король ненадовго замислився, а тоді сказав:

– Відтепер я сам буду готувати їжу, шевцювати й ліпити горщики. А коли внесу свої вироби на ярмарок, подивимось чий товар купуватимуть швидше.

Його величність взявся за роботу.

Але це вже нікого не могло зупинити.

Коли на прилавках з’явилися речі, виготовлені королем, люди на весь голос почали їх вихваляти. І хоч ці товари були гіршими від інших, їх вмить розкуповували.

Король знову викликав першого міністра.

– Це якесь неподобство. – мовив до нього. – Мене виставляють на посміховисько.

– Люди лиш рятуються, ваша величність. – відповів перший міністр. – Але скоріше вони готові сісти за грати, ніж знову працювати погано.

– Що ж тоді робити? Укази в нашій державі ще ніхто й ніколи не відміняв.

– Є інший вихід, – наважився запропонувати перший міністр, – навчіться ремесел. Тоді нікому не доведеться порушувати указ. І тим паче ви не будете виглядати смішно.

Король довго думав та врешті пристав на таку пропозицію.

Невдовзі королівство майстрів повернуло собі минулу славу. А його король став справжнім чародієм в усіх ремеслах і навіть перевершив у майстерності свого батька.

The post Незвичайне королівство appeared first on Казка українською мовою.

– Ти вмієш читати? – запитала в Колі.
– Аякже, – навіть не обернувся той.
– Почитай мені будь ласка, – попросила Наталочка.
– Казав же – в мене немає часу!
– Значить ти не вмієш читати.
– Хто? Я?
– Ти!
– А ось послухай, – хлопчик взяв Казку в руки.
Він збирався прочитати лише кілька рядків, але одірватися від книжечки вже не зміг і дочитав до кінця.
Пізніше Миколка з Наталочкою полагодили всі іграшки і дбайливо склали їх у шафу.

The post Казка про казку appeared first on Казка українською мовою.

Якось М’ячик вийшов на прогулянку. Прямує собі доріжкою, аж бачить – у піску копирсається маленька Лопатка.

– Що ти робиш? – зупинився М’ячик.

– Будую місто, – відповіла Лопатка. – Ось і вежа одна вже готова.

М’ячик побачив високу піщану споруду і стрибнув просто на неї:

– Гоп – ля!

І, сміючись, подався далі.

Раптом зустрів Пензлика. Той щось старанно малював на великому аркуші паперу.

– Що ти малюєш? – підкотився до нього М’ячик.

– Хіба не бачиш? Закінчую картину.

Бешкетник знову не втримався і скочив на папір:

– Гоп – ля!

І посеред картини залишилася велика чорна пляма.

Ледве встиг М’ячик утекти від розлюченого Пензлика, коли дивиться – Молоточок вистукує по дощечці.

– Навіщо ти стукаєш?

– Забиваю цвяхи.

Розбишака одразу стрибнув і вибив у нього цвях.

– Гоп – ля!

… Але сам утекти не встиг. Потрапив просто під удар.

– Ба – бах!

І розлетівся М’ячик на дрібні клаптики.

The post М’ячик appeared first on Казка українською мовою.

Але Василько не любив свого Будильника. Завжди щосили бив його по капелюшку, примушуючи замовкнути.

Одного вечора хлопчик засидівся біля телевізора аж до опівночі. Коли ж уранці його розбудив дзвінок, він неабияк розсердився і кинув у Будильника подушкою.

Той упав і цього разу образився так, що більше не захотів служити такому жорсткому господареві.

– Зламався, – байдуже мовив Василько, не почувши звичного цокання, – треба здати в ремонт.

Та навіть годинникар не зміг примусити Будильник запрацювати знову. Все наче справне, а стрілки ані руш.

Василько почав запізнюватися у садочок, за що його часто сварила вихователька.

Так минув тиждень. Того дня Василько пішов у гості до бабусі і розповів їй історію з Будильником.

– Ай-я-я, ти дуже образив його, – похитала головою бабуся. – А Будильник же був тобі другом.

– Але я вже все зрозумів і хочу помиритися з ним, – мовив хлопчик.

– Якщо ти справді все зрозумів, то будь тепер лагідний і терплячий з Будильником. Лише так зможеш повернути його дружбу.

Василько послухався бабусю. Прийшов додому, перш за все витер з Будильника пилюку, чого ніколи не робив раніше. Потім акуратно поставив на найпочесніше місце в кімнаті, тобто, на свій стіл.

Майже одразу почулося рівномірне цокання.

– Він пробачив мені! – зрадів хлопчик.

Тоді накрутив Будильника на сьому ранку і спокійно заснув…

Дзвіник пролунав несподівано. Василько схопився на ноги, але побачив, що на годиннику всього лише третя година ночі.

Схопив подушку, щоб кинути в Будильника, та вчасно згадав застереження бабусі. Тому тільки легенько натиснув на білий капелюшок, вимкнувши дзвінок.

Будильник тієї ночі дзвонив ще кілька разів раніше, ніж треба. Він наче дражнив Василька: “Тобі не подобається? А що відчував я, коли ти мене ображав?”

Та хлопчик витримав це випробування, і, врешті – решт, подружився з Будильником назавжди. Він більше не запізнювався у садочок і  ніколи не сердився на свого веселого дзвінкого друга.

The post Будильник appeared first on Казка українською мовою.