Пані Жабенко ридала, не приховуючи свого розчарування.  Вона вже давно придбала купу рожевих пелюшок і силу – силенну ляльок для майбутньої доньки. Для якої вона, до речі, встигла вигадати і чудове ім’я – Елеонора. Тепер це, звичайно, не мало жодного значення.

Пан Жабенко теж нервував. Йому було зовсім байдуже, хто у нього народиться – донька чи син. Тому він не розумів, чого так ридає його жінка, і усі схлипування та сльози навіть трохи його дратували.

— Любонько моя, – спробував він заспокоїти дружину, – подивись же, який він гарний! Та це ж найгарніше жабенятко, яке я тільки бачив у своєму житті! Подивись, у нього – твої очі!  А коли, він ще примружує ліве око та висовує язика – це ж викопана ти!

Пані Жабенко на мить припинила ридати та ретельно придивилась до жабчика. Він навіть здався їй трохи милим. Не таким милим, як донечка, але і таким, що сусідам показати не соромно.

— Він нічим не гірший за доньку, – запевнив пан Жабенко, – навпаки! Він не вередуватиме,  виросте сильним і сміливим та допомагатиме тобі!  Коли він підросте, всі питатимуть, що це за красень! А це ж наш, Жабенків син!

— Добре, нехай залишається, – погодилась пані Жабенко, – але його зватимуть – Елеонора! Я до цього імені вже звикла, і іншого собі не уявляю!

Пан Жабенко ледь не відкусив власного язика, почувши про таке. Він зовсім не хотів, щоб його сина звали Елеонорою. Тому він почав вмовляти свою жінку відмовитись від цієї безглуздої ідеї.

— Любонько моя, – промовив пан Жабенко, – так не годиться!  Елеонора – це ж дівоче ім’я! Якби ти назвала нашого сина Джеком або Томом я б все зрозумів, але Елеонора – це занадто навіть для тебе. Ти тільки уяви, як його  дражнитимуть інші жабенятка. Ти занапастиш нашому синові усе життя!

Але пані Жабенко залишилась невблаганною. Такий вона вже мала впертий характер, котрий успадкувала від  матері.

— Любонько моя, – сказав пан Жабенко, – на світі стільки гарних хлопчачих імен! От, наприклад, Джордж. А що, дуже гарне ім’я. Так звали мого троюрідного брата. Він був таким веселим і  кумедним. Сподіваюсь,  наш жабчик трохи піде у нього.

— Ні, мені не подобається. Занадто просто! – відповіла пані Жабенко.

Пан Жабенко заходився по кімнаті. Уся ця суперечка йому зовсім остогидла. Він понад усе любив тишу та спокій,   але як можна залишатись спокійним, коли твого сина зватимуть Елеонорою?

Пані Жабенко нарешті помітила у якому відчаї знаходиться її чоловік. Тому вона знов ретельно придивилась до жабчика, який мружив очі та дзвінко сміявся, гойдаючись у білій колисочці, сплетеної з квітів лілеї.

— Добре! –сказала пані Жабенко. – Його зватимуть Джордж – Елеонора! І це моє останнє слово!

Пан Жабенко дістав з кишені носовичка та витер піт, що проступив на його чолі.

— Нехай буде Джордж – Елеонора, – погодився він, – грець з ним!

Отак жабчик став Джорджем – Елеонорою. Він, звичайно, ще не знав, яка його спіткає доля, тому спокійно заснув собі у колисочці. Заснула і пані Жабенко, яка дуже перехвилювалась за цей день. І тільки пан Жабенко тихенько палив собі люльку та думав, що ж очікує на Джорджа – Елеонору у цьому світі. Але це вже зовсім інша історія…

The post Історія про народження Жабчика appeared first on Казка українською мовою.

Перший день минув — не закохався.

Другий — не закохався.

І на третій день кохання як не було, так і немає!

Засмутився так, бідолаха, що з палацу не виходить. Ні з ким не спілкується та від морозива відмовляється. Навіть до рідного батька вранці не виходить, щоб привітатись.

Скликав тоді король надзвичайну нараду міністрів. Всі вони були дуже розумні, навчались за кордоном та вміли робити реверанси. А один міністр навіть знав китайську мову і міг простояти на одній нозі хоч цілий день! Та що вдіяти з принцом уся ця вчена юрба і гадки не мала.

— Не розумію, навіщо принцові треба закохуватись, — сказав міністр, той, що знав китайську мову, — краще відправимо його кудись у далекі країни. Нехай розвіється, вивчить якусь мову та себе покаже людям.

—  Що за дурниці! — розсердився головний міністр. — Нащо йому здалась та мова? Він же такий молодий! Ні, я гадаю, що йому обов’язково необхідно перемогти дракона! Або людожера! Або злу відьму! Чи їх усіх!

—  Ні-ні-ні, жодних людожерів у нашому королівстві, краще влаштуємо бал! Принц зустріне багато гарних дівчат та обов’язково закохається! Ой, як весело усім буде! — сказав міністр, що нещодавно повернувся із Франції.

Три дні сперечались і сварились міністри між собою. Проте, що ж робити з принцом, так і не вирішили. Засмучений король сидів собі на троні, слухав цей гамір, та те й робив, що перерахував діаманти на власній короні. Це відволікало його від сумних думок.

Тим часом міністри завзято продовжували сваритись між собою. Міністр, що приїхав з Франції, показав язика старшому міністрові. Той страшенно образився та кинув у нього олівцем, але промахнувся та поцілив прямісінько у ліве око міністра, що знав китайську мову. Розпочалась страшенна бійка, і гадки не маю, чим би все завершилось, як би двері тронної зали раптово не розчинились. На порозі стояв щасливий принц, який ввічливо вклонився королю.

— Тату, я закохався! — промовив він.

— О, нарешті! Не може бути! — застрибав від щастя король. — Але ти впевнений, що це кохання?

— Авжеж! Отут пече! Або це розлад шлунку, або кохання… Не інакше! — відповів принц та щасливо засміявся.

Отак радість і веселощі знову повернулись до королівства. Принц дійсно покохав милу дівчину, з якою згодом одружився. Міністри вибачились один перед одним за таку ганебну поведінку та пообіцяли в подальшому добре себе поводити. А міністра, який нещодавно приїхав з Франції, король повернув назад до Франції. Нехай навчиться гарним манерам!

The post Як принц закохався appeared first on Казка українською мовою.

А от моя мама собак не дуже любила, хоч якби я її не вмовляв. І одного разу несподівано для всіх вона принесла додому кошенятко. Воно мені не дуже сподобалося –худе, маленьке і кволе. Зовсім нічого не розуміє і тільки їсти просить! Що з нього виросте?

Та за кошеня вступились мама з Оксанкою, моєю молодшою сестрою. Ото тобі жінки! І тато, забувши про чоловічу солідарність, теж їх підтримав. Довелося його залишити!

Назвали ми кошеня Мурчиком, і зажили усі разом.

Спочатку Мурчик усього лякався, нявчав і ховався від усіх. А потім звик потихеньку і почав бешкетувати. Я й не думав, що він такий веселий!

Мурчик дуже любив стрибати на підвіконня, скидати звідти всі мамині горщики з квітами, потім дертися по шторі до самісінької стелі, а звідти стрибати на шафу, і дивитись, як мама все прибирає і лається.

Кумедний то він кумедний, але ж не собака! І чому котів взагалі можна навчити?

Якось забіг до мене Юрко, і стали ми з ним радитись стосовно Мурчика.
– Навчимо його нявчати по команді! – сказав Юрко. – Мурчик, голос!

Та Мурчик тільки кліпав своїми оченятами і нічогісінько не розумів.
– Мурчик, дай лапу! Мурчик, апорт! Мурчик, фас! – не вгамовувався Юрко.
– Мурчик – кіт! – засміялась Оксанка. – Нічого у вас не вийде!

Стали ми гадати, чому ж такому простому можна навчити Мурчика. В мене аж мозок ледь не закипів від такої кількості думок.

The post Як ми дресирували Мурчика appeared first on Казка українською мовою.

Одного разу Анна заволіла на свій день народження триповерховий шоколадний торт. Довелось скликати усіх відомих кухарів з усього королівства та нашвидкоруч готувати цю чудернацьку шоколадну чудасію. Торт вийшов дуже смачним, але і дуже-дуже великим, тому довелось його їсти усім королівством.

Наступного разу Анні закортіло виростити у королівському саду пальми та бананові дерева. Почувши про таке неподобство, королівський садівник просто зомлів та пролежав без тями цілий місяць. А тим часом з Африки та Єгипту до королівства привезли справжнісінькі пальми, які згодом заполонили увесь королівський сад і перетворили його на справжні джунглі.

Проте найцікавіше та найскладніше Анна вигадала, коли у королівстві збирались святкувати Новий Рік.
– Тату, – сказала вона, – я хочу дракона!
– Що, моя люба? – жахнувся Король. – Може мені почулось? Я ж трохи недочуваю на ліве вухо. Може ти хочеш запустити у небо повітряного змія, чи щось таке?
– Ні! – відповіла Анна. – Тобі нічого не почулась – я хочу справжнього дракона! Хочу! Негайно!
– Який жах, – прошепотіли усі королівські піддані, – дракон! Він же спалить усе королівство!
– Люба моя, а навіщо тобі дракон? – запитав Король.
– У жодної принцеси немає дракона! А у мене – буде! Я його дресируватиму і годуватиму! І це буде мій дракон! Дістань мені дракона! Негайно! – відповіла Анна.

Бідолашний Король не знав, що йому робити, та як виконати бажання молодшої дочки.

The post Казка про сміливу принцесу та зачарованого дракона appeared first on Казка українською мовою.

Тато нашого дракончика славився на весь світ – він викрадав принцес. За все своє життя йому вдалось викрасти близько трьохсот двадцяти шести різноманітних принцес. І він дуже цим пишався. Він полонив принцес не тільки з усіх найближчих королівств, а й навіть з дуже-дуже далеких країн – Індії, Ірану та Австралії. Дракону пощастило викрасти і юну принцесу з Туреччини, але вона зчинила такой галас, погрожуючи своїм батьком-султаном та його численним військом, що йому довелось швидко повертати її додому, аби уникнути  подальших непорозумінь.

Всі у драконячій родині пишались таким відважним татом-драконом. Тому нашому дракончику дуже кортіло швидше вирости, аби стати таким, як його батько. Але він був ще зовсім маленьким – йому не виповнилось  і ста двадцяти років. Він навіть не вмів пихкати вогнем, як його брати та сестри. Тому вони не дуже любили гратись з нашим дракончиком, називаючи його малечею. І тільки мама дракончика запевняла його, що з нього обов’язково виросте справжній дракон – ще більший викрадач принцес, ніж тато. Думки про це трохи покращували настрій нашого дракончика, і він відправлявся світ за очі – у ліс чи на озеро, щоб поринути у мрії. Там він був не маленьким, а величезним могутнім драконом, який одним подихом міг спалити півміста.

The post Казка про викраденого дракона appeared first on Казка українською мовою.